Грожу й наказую починати від команданта цукроварні. Башкірці почали тоді видавати один другого й плакати — заводити по вовчому. В той спосіб одні других видали душ 35. Я наказав всіх їх покарати, а решті нічого не зробив.
Мої козаки забрали 15 кращих коней з сідлами і всі шаблі та кріси. В год. 2-й вночі ми виїхали з цукроварні. Після цього випадку далеко рознеслися леґенди. Серед большевиків ходили чутки, що комкорові Прімакову я ніби то прислав повну скриньку на доказ… Пізніше видала військова влада наказ, щоб не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат.
Після постійних небезпек і нервової напруги прийшла моральна криза й до штабових сотень Причини цього явища були різні. Старші козаки мали за собою світову війну, службу в Українській Армії і війну з большевиками, а тепер вже третій рік стоять щоденно в обличчі смерти в рядах повстанців. У дома вони мають жінок, дітей і знищене аґентами ГПУ сяке-таке господарство. Тепер вже місяць серпень, а там сумна осінь надійде і зима зі снігами та морозами. І знову в лісах, на снігу і студені. А коли ж кінець?
Цього ніхто, навіть їхній отаман, не знає й не скаже. Всіх повстанців жде один кінець — смерть ти хочеться. Манить життя і в найгіршій біді, лише, щоб була певність, що того життя ніхто не відбере. Немає мови і про опіку на випадок поранення. Ніхто не дасть нагороди за божевільну відвагу й хоробрість. Коли ж смерть буйне це життя прикоротить, то не буде людського похорону, не заплаче родина, лише товариші закриють очі і без домовини покладуть у землю.
Що там отаман і старшини не говорять про небспеку амнестії, але козаки бачать, що амнестовані живуть „спокійно" вдома, і большевики їх не займають. Про всі радощі „амністії" говорять амнестовані козаки батькам і родині моїх повстанців. Коли я дам відпустку повстанцеві до дому, то звідтам він приходить сумний, понурий. Збирає такий відпустковець своїх приятелів га оповідає, що казав амнестовець його батькові, мамі, жінці, братові, сестрі. Розмови ведуться так, щоб отаман і старшини не бачили та щоб заушники отамана не підслухали. Захитані душі нараджуються, хотілося б піти з признанням до влади, і страх огортає, коли то є правдою, що говорив отаман: амнестовані козаки живуть доти, поки інші козаки при отаманові. Більш активні старшини і пщсгаршини, коли б амнестувались, то жили б поки живе отаман. Коли б його не стало, то всіх амнестованих червоні вистріляють. Це ж жидівські і московські голови є в ҐПУ. Вони вміють чекати і ніколи провини нікому не подарують. Вони вже дискутують над проектом закону про смертну кару для малолітніх. В їхнім кодекссі немає задавнення провин: і по 50 роках бідний „гой" мусить відповідати перед жидівсько-совітським сінедріоном в ҐПУ, хоча б і протягом півстоліття пальцем не кивнув ти проти „пролетарів", які мають в закордонних банках міліонові конта.
Пустив я всіх козаків з Літинки на відпустку додому на одну добу. Пройшло дві доби, а їх немае. На третій день в куріні під Сахнами з 10 повстанців з Літина — припадково мої козаки, знайшли 5 козаків, а друга пятка зовсім не прийшла. Питаю підхорунжого Рарогу, де решта? Він мнеться, а потім каже, що половина пішла до ҐПУ на амнестію. Чому вони, на чолі з Рарогою, пропустили добу і тепер не хотіли явитися? Видко, таксамо роздумували над амнестіею, але не знали, куди рішитися. Пізніше я довідався, що то була правда: пішла перше партія дурніших і сміліших, ждали ці тут на результат — та я довідався і перешкодив. Характеристично, що на амнестію тягнуло всіх бувших шепелівців.
Своїм певним козакам і пор. Коханові даю завдання пильно уважати на прояви життя в штабових сотнях та дух цілого відділу. 15. 8. має відбутися зїзд всіх повстанчих відділів у лісі в районі Буцни — с. Гути. Щоб цього місця не демаскувати, я перейшов з цілим відділом на Барсьхі хутори, де ми стояли за залізничим шляхом. Рано мені доносять, що 15 козаків з Кипорового Яру, під проводом Ониська Грабарчука, вночі самочинно відїхали. Куди? Хіба не на амнестію? Видко, що й серед моєї,„вардії" є бакцилі, які деморалізують найкращих: козаків. Підставою могло бути те що козаки зі Слобідки й Кипорового Яру вже півтора місяця не були в своїй околиці й не бачилися з ріднею. Чому ж мені не сказали?
Ці люди є зі мною вже 2 роки. Кому ж тепер вірити. Нікому!
Вчинок Ониська не давав мені спокою. Відтоді я почав, по нараді зі старшинами, завжди ставити при собі вартових із „.жандармерії" пор. Кохана. Крім того утворив окрему групу з козаків, яка на мій знак мала негайно реагувати. Це були засоби обережности, щоб свої неочікувано не зробили з цілого штабу „подарунку" ҐПУ: такі випадки на повстанні вже бували. Мої охоронники — Харко, Лихо, Король постійно слідкували. Самоволю я рішив суворо покарати. Я знав, що Онисько Грабарчук, молодий хлопець, з поривом, гарячий, мало думає і ділав під чиїмось впливом. Довго він сам не поїздить в цій атмосфері, „малої війни": комуністи не дадуть йому їздити 15-особовим зборищем і гонитимуть його день і ніч. Тоді він сам мене шукатиме, бо не з його головою бути тепер самостійним повстанцем.