Аби не бачити, як снідає щур, він трохи з’їхав на сидінні. Мужик, я лише вхоплю трохи пожувати, а тоді назад до метро. Ідеш увечері до стадіону «Янкіз»? Мо’, ще побачимося, старче. Хоча не думаю, що ти мене побачиш.
Фасад будинку був спаплюжений загадковими й зловісними теґами-графіті: «ЧІКО 116», «ЗОРРО 93», «КРИХІТКА ЕББІ #1!». У його дитинстві, до смерті батька, це був гарний район. Двійко кам’яних псів охороняли сходи, що здіймалися до подвійних дверей. За рік до того, як він поїхав на узбережжя, вандали зруйнували того, що стояв праворуч, — лишилися самі лапи. Та тепер від них обох уже нічого не лишилось, окрім задньої лапи лівого пса. Всеньке тіло, яке вона мала б підтримувати, зникло й тепер, мабуть, прикрашає кубло якогось пуерториканського наркоші. Скоріше за все, нічліжку «ЗОРРО 93» або «КРИХІТКИ ЕББІ #1!». Або ж однієї темної ночі щури віднесли його до занехаяного тунелю метро. Хтозна, може, і його матір забрали. Ларрі подумав, що варто принаймні піднятися тими сходами й пересвідчитися, що під поштовою скринькою № 15 досі стоїть її ім’я, та він надто втомився.
Ні, він краще посидить тут і подрімає, поклавшись на те, що залишки барбітури в крові розбудять його близько сьомої. Тоді він і сходить подивитися, чи мешкає там його мати. Можливо, було б краще, якби вона кудись виїхала. Певно, тоді він би плюнув на «Янкіз». Заселився б у «Балтімор», проспав три дні, а тоді рушив назад, на золотий Захід. Коли він дивився на Нью-Йорк із головою та ногами, у яких досі гупало від відхідняків, завіяне мжичкою місто здавалося йому не привабливішим за дохлу шльондру.
Його думки знову попливли далі, перемиваючи події останніх дев’яти з лишком тижнів, намагаючись знайти ключ до пояснення того, як можна було протягом довгих шести років гамселити головою в стіну, граючи в клубах, на сесіях, записуючи демки, так-сяк перебиваючись, а тоді знічев’я прорватися за дев’ять тижнів. Розгадати цю загадку було все одно що проковтнути дверну ручку. Мусила бути якась відповідь, думав він, пояснення, за допомогою якого він спростував би думку, що так трапилося знічев’я, що все це, кажучи словами Ділана, лише «звичайна примха долі»[27].
Склавши руки на грудях, він заснув міцніше, знову й знову обмірковуючи те саме, але до тієї думки домішалося щось нове, якийсь тихий і зловісний контрапункт в одну ледь чутну ноту, зіграну на синтезаторі, і вловлювалася вона немов самим головним болем, від чого здавалася чимось на кшталт зловісного передчуття: щур заривається в тіло мертвого кота — хрум-хрум — у пошуках чогось смачненького. Закон джунглів, мій друже, — як заліз на дерево, маєш гойдатись…
Насправді все почалося вісімнадцять місяців тому. Він грав у клубі в Берклі разом з «Обірваними недобитками», коли зателефонував один чоловік із «Коламбія Рекордз». Не крутій, лише один із батраків на вініловій плантації. Ніл Даймонд розмірковував, чи не записати одну з пісень Ларрі — ту, що зветься «Сонце, ти хлопця свого любиш?».
Даймонд записував сольний альбом — усе його, окрім старої пісні Бадді Голлі «Пеґґі Сью вийшла заміж» та, можливо, ще твору Ларрі. Питання полягало в тому, чи приїде Ларрі зробити демо-запис і чи посидить потім на сесії? Даймонд хотів другу акустичну гітару, і мелодія йому дуже сподобалася.
Ларрі сказав «так».
Сесія тривала три дні. Вийшло вдало. Ларрі познайомився з Нілом Даймондом, а ще з Роббі Робертсом та Річардом Перрі[28]. Його ім’я вказали на розвороті й заплатили за мірками спілки. Та «Сонце, ти хлопця свого любиш?» до альбому так і не потрапила. На другий вечір сесії Даймонд придумав нову мелодію, і замість пісні Ларрі на запис потрапила вона.
«Ну, — сказав мужик із «Коламбії», — дуже прикро. Буває. Та знаєш що? Запиши демку. Подивлюся, що можна зробити». Тож Ларрі склепав демо-запис і знов опинився на вулиці. У Лос-Анджелесі панували скрутні часи. Попереду було кілька сесій, та не багато.
Нарешті він отримав роботу в нічному клубі-ресторані, і поки поважні старі цяці обговорювали справи та поглинали італійську їжу, він лив у мікрофон патоку на кшталт «Ніжно полишаю тебе» та «Місячна ріка»[29]. Записував слова на аркушах із блокнотів, бо інакше плутав їх або ж геть забував, і, ловлячи акорди мелодії, підспівував гітарі безсловесним мугиканням, — «гммммм-гмммм, та-да-гмммм», — намагаючись виглядати елегантно й сексуально, як Тоні Беннетт[30], однак почуваючись повним дебілом. У ліфтах та супермаркетах він із похмурістю почав звертати увагу на безугавний музак[31].
28
Robbie Robertson (1943 р. н.) — канадсько-американський музикант, автор пісень та гітарист. 1976 року продюсував альбом Даймонда «Beautiful Noise». Richard Perry — американський музичний продюсер.
29
«Softly as I Leave You» — італійська пісня; після перекладу англійською в 1960-х рр. стала хітом. «Moon River» — пісня, яку записала у 1961 р. Одрі Гепберн для фільму «Сніданок у Тіффані». Обидві пісні переспівували безліч разів, зокрема Френк Сінатра.
30
Tony Bennett (1926 р. н.) — надзвичайно популярний у 1950-х рр. американський естрадний співак.
31
Інструментальна фонова музика, яку ставлять у супермаркетах, ліфтах, готелях, аеропортах тощо.