— Чому усміхаєшся? — спитала Надін.
— Згадав старі часи, — відказав Ларрі, і йому зробилося трохи сумно.
Він налаштовував гітару на слух, підлаштовував і думав про Баррі, Джонні Макколла та Вейна Стакі. Він уже закінчував, коли Надін обережно торкнулася його плеча. Ларрі звів очі.
Біля вогнища стояв Джо. У руці він тримав згаслу палицю. Та дивні очі дивилися на Ларрі зі щирим зачудуванням, а щелепа відвисла.
Ларі почув шепіт Надін — такий тихий, що можна було подумати, ніби то думка, а не голос:
— Музика — це магія…
Ларрі почав награвати грубий мотив зі старого блюзового альбому, який почув іще підлітком на фолковій компіляції від «Електри»[281]. Щось, що записали Кьорнер, Рей та Ґловер[282]. Щойно Ларрі здалося, що вловив ту мелодію, він пустив її гуляти пляжем та заспівав. «Мій спів завжди буде кращим за гру», — подумав він.
Тепер хлопець уже всміхався — як людина, що натрапила на несподіваний скарб. Ларрі подумав, що Джо схожий на того, кому цілу вічність свербіло десь між лопатками, і врешті з’явився хтось, хто почухав саме там, де треба. Він пошарудів в архівах пам’яті в пошуках другого куплету. Так, знайшовся.
Широка усмішка хлопця запалила його очі, перетворивши їх на щось, від чого, подумав Ларрі, розслабляться стегна будь-якої дівчини. Він підійшов до інструментального програшу і впорався з ним не так уже й кепсько. Його пальці видобували з гітари правильні звуки — жорсткі, блискавичні й дещо крикливі, наче розкладка дешевої і, мабуть, краденої біжутерії, яку продають на розі просто із землі. Ларрі видав короткий соляк, та, перш ніж усе засрати, хутенько повернувся до старого доброго «Е» для трьох пальців. Він не міг повністю пригадати закінчення (щось там про залізничні шляхи), тож просто повторив перший куплет і на тому закінчив.
Коли знову запанувала тиша, Надін порушила її сміхом та заплескала в долоні. Джо відкинув палицю й застрибав по піску, навіжено пугукаючи з радощів. Ларрі не міг повірити в зміну, яка відбулася з хлопцем, і сказав собі, що не варто надавати цьому завеликого значення. Інакше можна нарватися на гірке розчарування.
Музика спроможна вгамувати й найлютішого звіра[283].
З небажаною недовірою він замислився, чи буває все так просто. Джо жестикулював до нього, і Надін сказала:
— Він хоче, щоб ти ще щось зіграв. Будь ласка. Це було б чудово. Мені аж полегшало. Значно полегшало.
Він зіграв «Ідучи в центр» Джеффа Малдора та власний «Блюз Саллі Фресно», зіграв «Лихо Спрінгхілльської шахти» та «Мамо, усе гаразд» Артура Крадапа. Далі перейшов на примітивний рок-н-рол, і залунали «Блюз дійної корови», «Джим Денді», «Рок двадцятого поверху» (він гнав буґі-вуґі приспіву, як міг, та його втомлені й занімілі пальці вже ледве встигали за тим ритмом). На довершення він заспівав одну зі своїх улюблених пісень — «Нескінченний сон», який першим записав Джоді Рейнольдз[284].
— Усе, більше не можу, — сказав він Джо, який простояв увесь концерт без жодного руху. — Пальці.
Він показав хлопцеві свої руки, щоб той побачив глибокі вм’ятини на пальцях і надламані нігті.
Джо простяг руки.
Ларрі подивився на нього кілька секунд, тоді подумки знизав плечима й передав хлопцеві гітару грифом уперед.
— Але без практики нічого не вийде, — сказав він.
Та наступної миті він почув найдивовижнішу річ у своєму житті. Хлопець майже бездоганно скресав «Джима Денді». Слова він радше пугукав, аніж співав, — здавалося, ніби його язик приклеєний до піднебіння. Водночас було очевидно, що Джо ніколи не брав гітари в руки: він слабувато вдаряв по струнах, і вони не звучали як слід, а зміни акордів були незграбними й змазаними. Гітара в його руках звучала глухо й примарно — наче набита ватою. Та якщо знехтувати цим, можна сказати, що Джо чудово скопіював манеру гри Ларрі Андервуда.
281
«Електра рекордз» («Electra Records») — американська фірма звукозапису, яку заснував Зак Голцман у 1950 р.
282
Ця трійця музикантів — «Павук» Джон Кьорнер, Дейв «Зміюк» Рей і Тоні «Сонечко» Ґловер — інколи збиралася в гурт «Кьорнер, Рей енд Ґловер» («Koerner, Ray & Glover»), який значно вплинув на фолк та блюз 1960-х рр. Ларрі співає пісню «Стук кістки чорного кота» («Slappin’ on My Black Cat Bone»), у якій обігруються значення амулетів із магічного американо-африканського культу з метою створити грайливий сексуальний підтекст: кістка чорного кота та корінь Завойовника — обереги, які в пісні набувають значення пеніса.
284
Оригінальні назви пісень: «Goin Downtown», «The Springhill Mine Disaster», «That’s All Right, Mamma», «Milk Cow Blues», «Jim Dandy», «Twenty Flight Rock», «Endless Sleep».