Бабця перестала грати й глянула на них.
— Дивіться-но, у мене кумпанія. Виходьте відтіля, дайте на вас глянути — мої беньки вже не видять так гарно, як колися.
Тож вони підступили ближче, тримаючись за руки, і Джо простягнув руку, штовхнув стару лису шину на мотузці, і та загойдалася, наче маятник. Порослою бур’яном землею заковзала тінь у формі пончика. Вони перебували на невеличкій галявині, що була наче острів посеред кукурудзяного моря. Північніше вдалину бігла ґрунтова дорога.
— Хочеш побавитися цьою старою бренчалкою? — спитала вона в Джо.
Хлопчик охоче підійшов до неї та взяв гітару з її вузлуватих рук. Він почав грати мелодію, яку вони чули, пробираючись кукурудзою, тільки в нього виходило краще та швидше, ніж у старої.
— Ото молодчина, файно гра. А я вже надто стара. Пальці так хутко не бігають. Ломець ломить. Та в дев’ятсот другому я грала в окружній адміністрац’ї. Була першим негром, який там заграв. Найпершим.
Надін спитала, хто вона. Вони перебували в місці, де час завмер: сонце висітиме в небі без руху за годину до темряви, а тінь від гойдалки постійно черкатиме бур’янами — туди-сюди, туди-сюди. Ларрі побажав назавжди лишитися там разом із сім’єю. Це було хороше місце. Тут чоловік без обличчя їх ніколи не знайде. Ні його, ні Джо, ні Надін.
— Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в східній Небрасці, та досі сама печу печиво. Приходьте якнайшвидше. Треба забратися, перш ніж він довідається про нас.
На сонце набігла хмара. Колесо вповільнилось і зависло над землею. Джо рвучко бренькнув струнами й припинив грати. Ларрі відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Стара наче нічого й не помітила.
— Хто довідається? — спитала Надін, і Ларрі пожалкував, що не може говорити, інакше він би крикнув до неї, щоб вона проковтнула те запитання, проковтнула його, перш ніж воно вирветься на свободу та скривдить їх.
— Чорний чоловік. Той слуга диявола. Хвала Господу, нас розділяють Скелясті гори, та вони його не стримають. Тому ми маємо згуртуватись. У Колорадо. Бог прийшов до мене вві сні та показав, де саме. Та все рівно маємо зібратися якнайхутчіш. Так що скоренько сюди. Усі інші також прийдуть.
— Ні, — сказала Надін холодним, переляканим голосом. — Ми йдемо до Вермонту. Тільки до Вермонту. Туди — і все.
— Твоя мандрівка буде значно довшою, ніж наша, якщо не відіб’єшся від його ваби. — Стара подивилася на Надін скорботними очима. — Жінко, чоловік біля тебе — з нього може бути пуття. Він сам цього прагне. Ти ним користаєшся, та чому б натомість не пристати до нього?
— Ні! Ми їдемо до Вермонту, до ВЕРМОНТУ!
Вираз в очах старої змінився — він став жалісливим.
— Дитя Єви, як не пильнуватимеш, ти потрапиш прямісінько до пекла. І коли ти туди потрапиш, сама пересвідчишся, що в пеклі царить холод.
Тут сон розколовся. З тріщин полилася чорнота й затопила його. Та в темряві його щось переслідувало. Воно було холодним, безжальним. Ще трохи, і він побачить його радісний вишкір.
Та перш ніж це сталося, Ларрі прокинувся. Півгодини тому почало світати, і землю затягнуло густим білим туманом, який мав випаруватися, коли сонце підніметься трохи вище. З білості здіймався мотосалон — він нагадував ніс якогось химерного корабля, замість дерева побудованого зі шлакоблоків.
Хтось лежав поряд із ним, і Ларрі побачив, що вночі до нього прийшла не Надін, а Джо. Хлопчик скрутився біля нього, встромивши палець до рота, і так тремтів уві сні, ніби йому також снилося якесь жахіття. Ларрі стало цікаво, чи не бачить Джо ті самі сни… і він ліг на спину та думав про це цілу годину, доки не прокинулися його супутники.
———
Коли вони поснідали, спакували речі та прилаштували їх до мотоциклів, туман розвіявся якраз достатньо, щоб можна було вирушати в дорогу. Як Надін і казала, Джо не заперечував проти того, щоб їхати з Ларрі. Більше того, він сам сів до нього.
— Будемо рухатися повільно, — учетверте повторив Ларрі. — Не будемо гнати, а то розіб’ємося.
— Добре, — сказала Надін. — Я так хвилююся. Наче вирушаємо на пошуки пригод!
Вона усміхнулася до нього, та Ларрі не зміг усміхнутись у відповідь. Рита Блейкмур говорила щось дуже подібне, коли вони полишали Нью-Йорк. За два дні до її смерті.
———
На обід вони зупинилися в Епсомі — якраз під тим деревом біля муру, де ще недавно Джо стояв із ножем над Ларрі, коли той спав. Поїли консервованої шинки й запили її апельсиновою газованкою. Ларрі заспокоївся: їхати мотоциклами було не так уже й погано. Вони гарно просунулися вперед, і лише в селах треба було поволі чухкати хідниками. Надін поводилася на дорозі дуже обережно. Вона пригальмовувала на небезпечних поворотах і не підганяла його навіть на вільній дорозі, тож вони постійно рухалися на швидкості, яку задавав Ларрі, — тридцять п’ять миль за годину, не більше. Йому подумалося, що коли погода не зіпсується, до дев’ятнадцятого числа вони вже будуть у Стовінгтоні.