— Ми з Весом мали одружитися, — сказала Люсі. — Це сталося того літа, коли я закінчила школу. У тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому. Мати з батьком не хотіли, щоб ми одружувалися. Вони хотіли, щоб я кудись поїхала, народила дитину та віддала її до притулку. Та я не змогла. Мати казала, що ми розлучимося. Батько казав, що Весові бракує клепки, що він так і не візьметься за розум. «Може, і так, та побачимо, як воно буде», — ось як я їм відповіла. Я хотіла ризикнути. Розумієте?
— Так, — кивнула Надін.
Вона сиділа поряд із Люсі й дивилася на неї зі щирим співчуттям.
— У нас був гарненький будиночок, і я ніколи й не підозрювала, що все так скінчиться, — сказала Люсі й чи то зітхнула, чи то схлипнула. — Ми втрьох гарно влаштувалися. Завдяки Марсі Вес став розважливішим. Весь його світ обертався навколо нашої дитини. Для нього вона…
— Не треба, — сказала Надін. — Усе це в минулому.
Знову те слово, подумалося Ларрі. Те коротке слово, лише три склади.
— Так. Усього цього не стало. Гадаю, я б оклигала. І я вже дійсно приходила до тями, коли мені почали снитися ті кошмари.
— Кошмари? — стрепенувся Ларрі.
Надін глянула на Джо. Ще секунду тому хлопчик клював носом, та тепер він витріщився на Люсі блискучими очима.
— Кошмари, страхіття, — сказала Люсі. — Не завжди однакові. Частіше за все сниться, як за мною женеться якийсь чоловік і я ніяк не можу його роздивитися, бо він весь закутаний у… ну, як її… у мантію. І він постійно ховається в тінях і підворіттях. — Вона здригнулася. — Він мене так замучив, що я боялася засинати. Та тепер я, можливо…
— Чог-г-гний чог-говік! — раптово зойкнув Джо, та так сильно й голосно, що всі аж підскочили.
Він зірвався на ноги та виставив руки, скрутивши пальці в кігті, наче мініатюрний Бела Луґоші[290].
— Чог-гний чог-говік! Кошмаги! Женеця! Женеця за мной! Лькає мене!
Джо притиснувся до Надін і задивився в темряву недовірливими очима.
Між ними зависла мовчанка.
— Це якесь божевілля, — сказав Ларрі й знову замовк.
Раптом навколишня темрява здалася дуже густою, і Люсі мала зляканий вигляд. Він змусив себе продовжити:
— Люсі, а тобі коли-небудь снилося… ну, щось про Небраску?
— Нещодавно мені наснилася стара негритянка, — мовила Люсі, — та сон був коротким. Вона сказала щось на кшталт «приходь у гості». Тоді я опинилася в Енфілді, і той… той страшний мужик знову гнався за мною. А потім я прокинулася.
Ларрі так довго дивився на неї, що вона зашарілась і опустила очі. Він поглянув на Джо.
— Джо, а тобі снилася… е-е, кукурудза? Стара бабця? Гітара?
Джо лише дивився на нього з обіймів Надін.
— Облиш його. Він іще дужче засмутиться, — сказала Надін, та збентеженою виглядала вона, а не хлопчик.
Ларрі покопирсався в думках.
— Джо, а будинок? Хижа з ґанком на домкратах?
Йому здалося, що в Джо засяяли очі.
— Ларрі, припини! — гримнула Надін.
— А гойдалка, Джо? Гойдалка з шиною?
Раптом Джо стрепенувся в руках у Надін. Він висмикнув палець із рота. Надін спробувала його втримати, та він вирвався.
— Гойдалка! — захоплено вигукнув Джо. — Гойдалка! Гойдалка!
Він відскочив від них, крутнувся на місці й показав на Надін, тоді на Ларрі.
— Вона! Ти! Усі!
— Усі? — перепитав Ларрі, та Джо знову замовк.
— Гойдалка, — вражено пробелькотіла Люсі Свонн. — Я теж її пам’ятаю. Чому нам сниться те саме? Нас що, хтось опромінив?
— Я не знаю, — Ларрі глянув на Надін. — Тобі це теж снилося?
— Мені нічого не сниться, — відрубала вона й одразу відвела очі.
«Брешеш, — подумав Ларрі. — Але чому?»
— Надін, якщо ти…
— Я ж сказала: мені нічого не сниться! — різко, мало не істерично гримнула вона. — Чого ти не облишиш мене в спокої? Чого присікуєшся?
Вона підвелася й швидко подалася геть.
Люсі невпевнено подивилася їй услід, а тоді встала.
— Піду за нею.
— Так, сходи. Джо, лишайся зі мною, окей?
— Кей, — сказав Джо й почав розстібати гітарний футляр.
———
Люсі з Надін повернулися за десять хвилин. Ларрі помітив, що вони були заплакані, та тепер уже все минулося.
— Пробач, — звернулася Надін до Ларрі. — Просто я постійно засмучена. Інколи це виявляється доволі дивно.
— Та все гаразд.
Питання снів більше не порушували. Вони всілись і послухали, як Джо пройшовся всім своїм репертуаром. Зараз у нього виходило справді гарно, і крізь мугикання й рохкання почали пробиватися самі пісні.
290
Бела Ференц Дежьо Блашко (1882—1956) — американський актор угорського походження. Прославився завдяки ролі графа Дракули, якого він спершу зіграв на Бродвеї в 1927 р., а тоді й у першій офіційній кінопостановці Тода Бравнінга в 1931 р.