У пісні було ще шість подібних (а то й гірших) куплетів, та вона жодного не пропустила, і останній рядок кожного з них супроводжувався дедалі гучнішим веселим реготом. Коли вона згадувала про той вечір, розуміла, що та пісня була найризикованішим її ходом, бо саме таку пісню вони й очікували почути від ніґерки.
Еббі завершила під оглушливу овацію та нову порцію криків «Біс!». Вона знову вийшла на сцену й дочекалася, доки натовп затихне.
— Дуже вам дякую. Сподіваюся, якщо я заспіваю ще одну пісню, ви не сприймете це за нахабство. Я вивчила її спеціально для цього вечора, та не думала, що дійсно заспіваю. Але ця пісня найкраща з усіх, що я коли-небудь чула, і йдеться в ній про те, чим завдячує мій народ президентові Лінкольну та цій країні, — про те, що вони зробили для нас іще до мого народження.
Вона говорила рівним, гучним голосом, і всі сиділи тихо, як миші, і уважно слухали. Її рідня сиділа купкою й не ворушилася — місця в них були ближче до лівого проходу, і вони скидалися на пляму чорничного джему на білій серветці.
— Адже завдяки тому, що трапилося в розпал Громадянської війни, ми із сім’єю змогли перебратися сюди й зажити разом із чудовими сусідами.
Тоді вона взяла до рук гітару й заспівала «Зоряний прапор». Усі присутні підвелися на ноги й слухали. Дехто навіть носовичок дістав. Коли вона скінчила, вони зааплодували так, що в будівлі мало дах не зірвало.
Тим днем вона пишалася все життя.
———
Вона прокинулася після дванадцятої години й сіла, закліпавши очима від сонця, — стара жінка ста восьми років. Від спання в кріслі страшенно боліла спина. І якщо вона бодай трохи себе знала, болітиме аж до вечора.
— От же ж таке, — сказала матінка Ебіґейл і обережно зіп’ялася на ноги.
Вона почала поволі спускатися з ґанку, тримаючись за хистке поруччя та кривлячись від болю в спині й поколювання в ногах. Кров бігала її тілом не так жваво, як раніше, та й зрозуміло. Вона інколи нагадувала собі, що буває від спання в гойдалці. Засинаєш, і сняться старі часи — це чудово, о так. Краще за вистави по телевізору, та платня за цю насолоду пекельна. Вона могла відчитувати себе скільки завгодно, та була все одно що старий собака, який розлягається перед каміном. Сідала на сонці й одразу засинала, от і все. Права голосу їй уже ніхто не давав.
Вона зійшла з останньої сходинки, зупинилася, щоб «ноги наздогнали», а тоді різко втягла носом повітря, харкнула й виплюнула на землю добрячий згусток шмарклів. Коли матінка Ебіґейл повернулася до норми (за винятком болю в спині), вона повільно рушила круг дому, до туалету, який у 1931 році збудував її внук Віктор. Зайшла всередину, церемонно зачинила двері, засунула засув (ніби на вулиці сиділо не двійко дроздів, а цілий натовп народу) і сіла. За мить почулося дзюрчання, і вона полегшено зітхнула. І ось іще один факт про старість, якого ви ніколи не чули або пропустили повз вуха, — з віком зникає розуміння, коли треба подзюрити. Здавалося, наче сечовий міхур втрачає чутливість, і щойно втратиш пильність, уже треба перевдягатися. За натурою вона не була бруднулею, тож ходила посидіти в туалеті разів шість-сім на день, а під ліжком тримала нічний горщик. Джим, чоловік Моллі, якось сказав їй: вона наче пес, який не може проминути жодного пожежного гідранта, щоб не віддати йому честь задертою лапою, і Ебіґейл так реготала, що сльози побігли. Джим працював рекламним адміністратором у Чикаґо й упевнено просувався по службі. Та тепер він уже нікуди не рухався. Вона гадала, що його не стало разом з усіма. І Моллі також. Благослови, Боже, їхні серця — тепер вони з Ісусом.
Минулого року її провідували лише Джим із Моллі. Решта ніби й забула про її існування, і зрозуміло чому. Вона пережила свій ліміт. Вона була як динозавр, що вже давно мав би скинути плоть із кісток — істота, чиє належне місце чекає на неї в музеї (або ж на цвинтарі). Вона могла зрозуміти, чому вони не хочуть її бачити, та ніяк не могла второпати, чому не хочуть повернутися, щоб провідати землю. Так, від колишніх угідь лишилося кілька акрів, та однаково ця ділянка належала їм — це була їхня земля. Однак чорний народ уже не так дбав про свою землю. А були й такі, хто її навіть соромився. Вони подалися шукати своєї долі в містах, і більшості з них, як-от Джимові, велося геть непогано… та як же боліло їй бачити ті чорні обличчя, що відвернулися від власних земель!
Позаминулого року Моллі з Джимом хотіли поставити їй туалет зі зливом, і відмова їх образила. Вона намагалася пояснити так, щоб вони зрозуміли, та Моллі лише повторювала: