— Матінко Ебіґейл, вам сто шість років. Чи мені ото приємно думати, що ви сидите там, коли на вулиці лише десять градусів вище нуля[300]? Чи ви зовсім не думаєте про те, що може зробити холод із вашим серцем?
— Бог забере мене тоді, як буду Йому потрібна, — відповіла Ебіґейл.
Вона саме плела, і їм здалося, що вона не помітила, з яким виглядом вони перезирнулися.
Деякі речі просто не відпускають тебе — ще один факт, про який молодь наче й не в курсі. Та коли у 82-му їй виповнилося сто років, Кеті з Девідом запропонували їй телевізор, і на це вона згодилася. Цей чудовий прилад допомагав згаяти час, коли ти сама-самотня. Проте коли до неї завітали Крістофер і Сьюзі та сказали, що хочуть підвести до її кранів міську воду, вона відмовила їм так само, як і Моллі з Джимом щодо туалету зі зливом. Вони казали, що її колодязь замілкий і пересохне, якщо вдарить така спека, як у літню посуху 1988 року, та Ебіґейл лише віднікувалася. Звісно ж, вони гадали, що вона з дуба впала, що старечий маразм покрив її мозок так само, як шари лаку — стару підлогу, проте сама вона гадала, що макітра в неї працює так само, як і завжди.
Вона підвелася з туалетного сидіння, натрусила в діру вапняного порошку й повільно вийшла на сонце. Ебіґейл підтримувала у своєму гальюні гарний запах, однак старі параші — це старі параші, попри будь-які пахощі.
Коли Кріс і Сьюзі пропонували їй підключитися до міського водопостачання, їй немов Господь на вухо шепотів… Він шепотів навіть тоді, коли Моллі з Джимом хотіли придбати їй той порцеляновий трон із хромованою ручкою змиву. І Бог дійсно говорив із людьми. Хіба Він не говорив із Ноєм, не пояснив йому, скільки ліктів має сягати ковчег завдовжки, завширшки й завглибшки? Говорив. І вона вірила в те, що почула Його, однак не з палаючого куща, не з вогняного стовпа. «Еббі, тобі знадобиться твоя колонка, — шепотів той тихий, спокійний голос. — Можеш користуватися електрикою скільки завгодно, та слідкуй, щоб і в отих твоїх гасових лампах було пальне і щоб із ґнотами був порядок. Тримай комору повною, як до тебе — твоя матінка. І, Еббі, слідкуй за тим, щоб молодняк не вмовив тебе на таке, що, як на тебе, суперечить Моїй волі. Вони — твоя рідня, однак Я — твій Отець».
Вона зупинилася серед подвір’я й подивилася на море кукурудзи, одноманітність якого ламалася лише ґрунтовою дорогою, що вела на північ, до Данкана з Коламбусом. Асфальт починався за три милі від її дому. Урожай цього року мав видатися славним, і їй було шкода, що він дістанеться самому гайворонню. Шкода, що у вересні великі червоні комбайни лишаться в гаражах; шкода, що люди не зберуться ні лущити кукурудзу, ні на танці в коморах. Вона думала про те, що вперше за сто вісім років її не буде в Гемінгфорд-Гоумі, що вона не побачить, як літо поступиться веселій, поганській осені. Тим дужче вона зануриться в це літо, бо ясно відчувала, що іншого вже не побачить. І що кістьми вона ляже не тут, а десь на заході, на чужій землі. Від цього на душі робилося гірко.
Вона дочовгала до гойдалки та штовхнула стару тракторну шину, яку почепив її брат Лукас іще в 1922 році. Мотузок стерлося чимало, проте шина лишалася та сама. У багатьох місцях уже виднілись нитки, а на внутрішньому ободі була глибока вм’ятина, яку продавило не одне покоління молодих сідниць. Під шиною в землі виднілася глибока борозна (трава давно облишила спроби в ній прорости), а там, де приґудзували мотузку, була гола деревина — біла, як кістка, бо стерлася кора. Мотузка протяжно скрипіла, і цього разу матінка Ебіґейл заговорила вголос:
— Господи Всевишній, Господи мій, прошу Тебе, якщо можеш, якщо в цьому немає крайньої потреби, відведи чашу сю від моїх губ. Я стара, мені страшно, та більше за все мені б хотілося лягти тут, у рідну землю. Як хочеш, можеш забрати мене просто зараз. Боже, хай буде воля Твоя, одначе Ебб — просто стомлена чорна бабця. Хай буде воля Твоя.
Жодного звуку. Лише скрип мотузки проти гілки й крик вороння десь у кукурудзі. Вона притулила старий, зморшкуватий лоб до старої, зморшкуватої кори яблуні — дерева, яке давним-давно посадив її батько, — та гірко заплакала.
———
Уночі їй наснилося, що вона знову виходить на сцену в будинку спілки — молода, гарненька й вагітна Ебіґейл, темна ефіопська перлина в білій сукні. Тримає гітару за гриф, здіймається, здіймається в непорушній тиші з хаосом у голові, однак щосили зосереджена на одній думці: «Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше. І знаю це не тому, що так хтось сказав».
Вона повільно обернулася в тому сні й стала лицем до білих, звернених до неї облич-місяців; лицем до зали, щедро осяяної лампами та м’яким, соковитим світлом, що вигравало на темних, злегка запітнілих вікнах та червоних оксамитових завісах, підв’язаних золотавими мотузками.