У кожне стегно, коліно, ступню та зап’ясток ніби по розпеченій свічці запалювання загнали — вони іскрили й боліли. Вона йшла й розмовляла з Богом — то вголос, то мовчки, різниці вона не бачила. І знову взялася пригадувати минуле. 1902-й був найкращим роком, це точно. Після нього час ніби прискорився, сторінки товстезного календаря затріпотіли швидше — сторінки, які ніколи не зупиняються та рідко вповільнюються. Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?
Від Дейві Топпса в неї народилося п’ятеро, та одна дитина, Мейбелл, на смерть удавилася шматком яблука. Еббі саме розвішувала прання на задньому дворі, а коли розвернулася, її дитина лежала на спині, хапалася за горло й уже починала синіти. Їй вдалося дістати той кусень, та маленька Мейбелл уже захолола й не ворушилася. То була її єдина дівчинка і єдина дитина, що померла отак випадково.
Наразі вона сиділа в затінку під в’язом, що ріс біля паркана Ноґлерів, і звідти було видно, що за дві сотні ярдів ґрунтівка переходить в асфальтований шлях — там дорога Фрімантлів ставало дорогою округу Полк. Денна спека утворювала марево над асфальтом, а обрій перетворився на ртуть і виблискував, наче вода вві сні. Спекотними днями ту ртуть бачиш постійно, а от наздогнати її не виходить. Принаймні не виходило в неї.
Девід помер у 1913 році від грипу, що мало чим відрізнявся від оцього. 1916 року їй виповнилося тридцять чотири й вона вийшла за Генрі Гардесті, чорношкірого фермера з округу Вілер, що на північ від Полку. Він упадав за нею, як ніхто інший. Генрі був удівцем із сімома дітьми, і всі вони повиростали й роз’їхалися. Він був на сім років старший від Ебіґейл, та перш ніж наприкінці літа 1925 року його розчавило власним трактором, Генрі встиг подарувати їй двох хлопців.
Рік по тому вона вийшла за Нейта Брукса. Про це було багато балачок — о так, люди обожнюють пліткувати. Інколи їй здавалося, що вони б усе життя тільки ляси й точили б. Нейт працював на Генрі Гардесті й став їй гарним чоловіком. Можливо, не таким милим і добрим, як Девід, і точно не таким завзятим, як Генрі, та однаково гарним і практично завжди робив, як вона скаже. Коли в жінки за спиною опиняється досить багато років, її втішає, що в сім’ї останнє слово за нею.
Її шестеро хлопців наплодили їй тридцятьох двох онуків. Тридцять двоє внуків та внучок наплодили дев’яносто одну дитину (це тільки ті, про кого вона знала), і до того, як ударив супергрип, у неї було вже троє праправнуків. Якби не ті пігулки, що їх ковтають теперішні дівчата, щоб уберегтися від діточок, могло б бути й більше. Здавалося, ніби секс для них — це лише новий гральний майданчик. Ебіґейл не подобалися такі нові порядки, і їй було шкода тих дівчат, та вона ніколи не висловлювалася з цього приводу. Сказати, чи грішать вони з тими пігулками, міг тільки Господь (а не той старий лисий пердун із Рима: Ебіґейл усе життя була методисткою й страшенно пишалася, що ніколи не зналася з тими християнськими рибожерами[306]), та знала, що вони втрачають: екстаз, який настає, коли зависаєш між життям і смертю, коли віддаєш себе своєму чоловікові й Господові, коли кажеш, що звершиться воля його і Його; пік екстазу на очах Господніх, коли чоловік із жінкою знову й знову переживають гріх Адама і Єви, який обмила та освятила кров агнця.
От же ж таке…
Вона хотіла ковток води, хотіла опинитися вдома, у кріслі-гойдалці, хотіла, щоб їй дали спокій. Та вона бачила: ліворуч і десь за милю попереду на даху курника виблискує сонце. Була чверть по десятій, і, як на стару пані, вона непогано ворушилася. Зайде та проспить до вечора, коли стане прохолодніше. Гріха в цьому нема. Не в такому віці. Вона почовгала далі вздовж узбіччя. Її черевики вкривав дорожній пил.
От, у похилому віці вона мала велику рідню, і це вже щось. Були й такі, як Лінда та її нікчемний комівояжер, які наче й забули про неї, та були й такі, як Моллі, Джим, Девід і Кеті, і вони важили більше за сотню Лінд із тими комівояжерами, що ходять від дверей до дверей, намагаючись продати посуд, для готування в якому не потрібна вода. Люк, останній із її братів, віддав душу Богові в 1949-му, у вісімдесят із лишком років, а останній із її дітей, Семюел, помер у 1974-му, у сорок чотири роки. Вона пережила всіх своїх дітей, і так не мало бути, однак скидалося на те, що в Господа на неї особливі плани.
1982 року, коли матінці Ебіґейл виповнилося сто, її фото з’явилося в міській газеті Омахи, і до неї приїздив тележурналіст, щоб зробити про неї сюжет.
306
Рибожери (