— Вейне, я хочу назад.
— Пройдімося ще трохи.
Йому здалося, що Вейн дивно на нього дивиться із сумішшю злості й жалю.
— Ні, мужик, на мені ж самі труси. Загребуть за ексгібіціонізм.
— На цьому відрізку ти міг би обмотати свій шланг банданою та ходити, вигойдуючи яйцями, і ніхто б тобі й слова не сказав. Ходімо, чуваче.
— Я втомився, — пожалівся Ларрі.
Він починав злитися на Вейна. Друзяка вирішив помститись, адже в Ларрі є хіт, а в нього, Вейна-клавішника, — лише позначка на вкладці до альбому. Він не кращий од Джулі. Тепер його всі ненавидять. Усі проти нього. Очі затуманилися від сліз.
— Ходімо, чуваче, — повторив Вейн, і вони рушили далі.
Вони пройшли ще з милю, коли в Ларрі люто скрутило стегнові м’язи. Він закричав і впав на пісок. Здавалося, наче йому в плоть заганяють два однакові стилети.
— Судоми! — зойкнув він. — Бляха, судоми!
Вейн сів біля нього навпочіпки й розпрямив його ноги. Ларрі затамував подих. М’язи знов охопила агонія, та Вейн узявся до роботи — розминав мускули, розгладжуючи напружені місця. Тканини тіла почали набиратися кисню й розслабилися.
Ларрі почав відсапуватися.
— Ох, чуваче, — хекав він. — Дякую. Було… було геть кепсько.
— Звертайся, — сказав Вейн, та симпатії в його мові не чулося. — Гадаю, так і було, Ларрі. Ти як?
— Нормально. Та трохи посидьмо, га? А тоді повернемося.
— Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.
— І в чому ж річ, Вейне? — спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».
Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.
— Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.
— Га?
— Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.
— Але так не можна! — обурився Ларрі.
— А краще б послухався, — сказав Вейн.
— Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!
— Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?
— А тобі це нащо? — примружився Ларрі.
— Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.
Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.
— Певне, що ні, — пробубнів він. — Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…
— То скільки?
Ларрі обдумав запитання.
— З урахуванням усього сім штук чистими.
— Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку — за альбом?
— Точно.
Вейн кивнув.
— Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?
Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.
— А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?
— Ясна річ, — кивнув Ларрі.
— Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.
— Ага, так і є.
Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні — разом 1100 доларів, іще 600 боргу.
— Скільки за наркоту? — спитав Вейн.
— Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рітц»…
— Були трава й кокс. Ну, колися.
— Кляті рахунки, — похмуро проговорив Ларрі. — П’ять сотень і п’ять сотень.
— І на другий день усе скінчилося.
— Ага, вже! — блимнув очима Ларрі. — Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…