Була вже за двадцять сьома. Вона знову вийшла на вулицю, узяла мішок та обережно спустилася з ґанку. Пір’я наскубала в інший мішок, та вітер украв кілька пушинок, і тепер вони тріпотіли на живоплоті, який засихав від нестачі води. Ебіґейл зітхнула.
— Пішла я, Господи. Ітиму повагом і доберуся додому не раніше, ніж опівночі, та Біблія вчить нас: не бійся жаху нічного та страху, що вдень на нас чатує[309]. Бо ж я вершу Твою волю — вершу, як можу. Заради Ісуса ходімо зі мною, прошу. Амінь.
Коли вона дійшла до місця, де асфальт поступався ґрунтівці, було вже зовсім темно. Співали цвіркуни, жаби квакали в якомусь болоті — певне, у коров’ячому ставку Кела Ґудвелла. Скоро мав зійти великий кривавий місяць, і червонітиме він, аж доки не підніметься вище.
Вона сіла перепочити та з’їсти половинку сендвіча з арахісовим маслом (і чого б вона тільки не зробила заради джему зі смородини, щоб забити той липкий посмак, але Едді зберігала консервацію в підвалі, а це забагато сходинок). Мішок лежав поряд. У неї знову розболілися м’язи, і попри те, що попереду було ще дві з половиною милі, сил уже майже не лишилось… однак вона відчувала дивне піднесення. Коли вона востаннє виходила на вулицю після того, як стемніє? Коли опинялася під куполом нічного неба? Зорі сяяли, як і завше, і якщо поталанить, можна побачити, як падає зірка, та загадати бажання. Тепла ніч, зорі та літній місяць, що саме показав над горизонтом маківку свого червоного, закоханого лиця, знову нагадали про молодість, про дивні злети й падіння, переживання і вразливу непорочність, що колись балансувала на межі Таїни. О так, колись і вона була дівчиною. Деякі люди цьому не повірять так само, як не повірять, що велетенська секвоя колись була зеленим пагінцем. Та це правда, і в ті часи дитячий страх перед темрявою вже згас, а дорослі страхи, які приходять уночі, коли стоїть така тиша, що можна почути голос власної безсмертної душі, — ті страхи ще чекали на неї в майбутті. І в той короткий проміжок ніч здавалася запашною загадкою, — то були часи, коли можна було дивитися в зоряне небо, слухати вітерець, що приносить п’янкі аромати, і почуватися поряд із серцебиттям самого Всесвіту, біля життя й кохання в його нутрі. Тоді здавалося, що молодість вічна, що…
Твоя кров у моїх кулаках.
Знічев’я щось шарпнуло мішок. У неї аж серце підскочило.
— Гей! — зойкнула вона хрипким старечим голосом.
Ебіґейл смикнула мішок до себе — унизу красувалася маленька рвана діра.
Почулося тихе гарчання. Біля дороги, між узбіччям і кукурудзою, до землі припав великий коричневий тхір. Його очі крутнулися до неї, сяйнувши відблисками червоного місяця. До тварини приєднався ще один тхір. Тоді ще один. І ще один.
Вона поглянула на інший бік дороги й побачила, що вздовж узбіччя стоїть ціла шеренга малих хижаків, які задумливо дивляться на неї злими очицями. Вони почули курей. «Як стільки тхорів могли підкрастися непомітно?» — задумалася вона з дедалі сильнішим страхом. Колись її вже кусав тхір: одного разу вона застромила руку під ґанок Великого Будинку, аби дістати червоний м’яч, що туди закотився, і якась сповнена голок паща вчепилася в неї. Вона зойкнула від раптовості того злісного укусу та пекучого, скаженого болю — вони так зненацька вискочили з буденної рутини, що Еббі кричала не так від муки, як від несподіванки. Вона витягла руку, і на ній висів тхір: його гладеньке коричневе хутро було поцятковане кривавим бісером, а тіло змією шмагало повітря. Еббі закричала й замахала рукою, та тхір не розтискав щелеп. Тваринка немов зрослася з нею.
Її брати Майка та Метью були на подвір’ї, а батько читав на ґанку каталог товарів поштою. Вони кинулися до неї, та заклякли на місці, щойно побачили, як дванадцятирічна Ебіґейл ганяє розчищеною ділянкою, де скоро мали збудувати комору, а з руки в неї горжеткою звисає коричневий тхір і місить повітря лапами, намагаючись за щось ухопитись. Плаття, руки та ноги дівчинки вкривали рясні бризки крові.
Першим прийшов до тями батько. Джон Фрімантл схопив поліно, що лежало біля пенька, і гримнув: «Еббі, не ворушись!» Із самого дитинства його голос був для неї голосом незаперечного авторитету, і він пробився крізь тріскотняву паніки, що белькотіла в її голові, — певне, жодному іншому звуку це не вдалося б. Вона завмерла, поліно зі свистом шугонуло донизу, і її руку пронизало болем аж до самого плеча. Еббі тоді подумала, що тепер її точно зламано. Однак тоді коричнева тварюка, що викликала стільки болю й подиву (у жаскому запалі метушні ті два відчуття становили єдине ціле), упала на долівку — хутро було заплямоване й зліплене кров’ю дівчинки. Наступної миті Майка підскочив і тупнув об тхора обома ногами. Почувся бридкий хруст, який іноді ляскає в голові, коли розкушуєш льодяник. Якщо воно не сконало від удару поліном, Майка точно відправив його на той світ. Еббі не знепритомніла, однак зайшлась істерикою.