Якраз тоді до них підбіг найстарший із братів, Річард. Блідий, переляканий. Вони з батьком перезирнулися серйозними, однак наполоханими очима.
— Ніколи в житті не бачив, щоб тхори таке виробляли, — мовив Джон Фрімантл, обіймаючи дочку за плечі. — Дякувати Богові, що наша мати порпається у квасолі біля дороги.
— Може, він був ска…
— Ану рота стулив, — обірвав Річарда батько.
Його голос прозвучав водночас холодно, злякано та розлючено. І Річард справді стулив рота — так хутко й сильно, що Еббі почула, як зуби клацнули. Тоді Джон Фрімантл звернувся до Еббі:
— Ебіґейл, золотце, ходімо до колонки й промиймо твою ранку.
Лише наступного року Люк розказав їй, про що батько не дав сказати Річардові: здорові тхори так не поводяться, і, якби Ебіґейл укусила скажена тварина, вона б сконала однією з найстрашніших знаних науці смертей. Звісно ж, не рахуючи тортур, які придумали люди. Але тхір виявився здоровим — рана зарубцювалася без жодних проблем. Проте все одно відтоді вона боялася цих дрібних хижаків: вони лякали її незгірш за те, як павуки зі щурами — інших людей. От би той мор забрав їх, а не собак! Та сталось інакше, і наразі вона…
Твоя кров у моїх кулаках.
Одна з тварин кинулася до неї та вчепилася в цупкий шов мішка.
— Гей! — закричала Ебіґейл на тхора.
Хижак кинувся геть. Він шкірився, і з тої посмішки зміїлася нитка мішковини.
Їх послав він — темний чоловік.
Її охопив жах. Тепер їх там були сотні: сірі, коричневі, чорні — почули курей. Вони кишіли з обох боків дороги, так їм кортіло поласувати тим, що дражнило їхні ніздрі.
«Мушу віддати курей. Усе було дарма. Як не віддам, вони розірвуть мене на шматки, аби лише забрати курей. Усе дарма».
У темряві своїх думок вона побачила вишкір темного чоловіка, побачила його виставлені кулаки та кров, що капає з них.
Мішок смикнуло. І ще раз смикнуло.
Тхори, що скупчилися через дорогу, почали підповзати до неї. Світлі животи шурхотіли по пилюці. Маленькі оченята блищали в місячному сяйві, як крижані скалки.
«Та хто вірує в Мене, уздріть — не загине… бо на ньому Мій знак, і жодна твар його не зачепить… Мій він, — мовив Господь…»
Матінка Ебіґейл стала прямо. Вона й досі боялася, та знала, що робити.
— Геть! — крикнула вона. — Так, у мішку курятина, та це для моїх гостей! А тепер киш!
Звірі позадкували. Їхні очиці сповнила тривога. Зненацька вони розчинилися в нічному повітрі, наче дим. «Чудо», — подумала вона, і її сповнили екзальтація й молитва до Господа. Та наступної миті вона похолола.
Ебіґейл відчула, як десь далеко на заході, за Скелястими горами, яких навіть над обрієм не було видно, раптом широко розчахнулося око, якесь блискуче Око. Воно крутнулося до неї. Так ясно, ніби ті слова промовили вголос, вона почула його: «Хто там? Це ти, стара?»
— Він знає, що я тут, — прошепотіла вона в пітьмі. — О Господи, поможи мені. Поможи мені, поможи нам усім.
Вона поволокла мішок додому.
———
Вони з’явилися за два дні, 24 липня. Вона підготувалася не так, як їй хотілося б, бо мало до ліжка не злягла, тож тепер не випускала ціпок із рук, ледве пересувалася з місця на місце та ледь спромоглася накачати води з криниці. Наступного дня після того, як вона зарубала курей і відбилася від тхорів, матінка Ебіґейл заснула та від виснаження проспала до вечора. Їй снилося, що вона на якомусь високому, холодному перевалі в Скелястих горах, десь на захід від Великого континентального вододілу. Траса 6 петляла між високими скелястими стінами, що затіняли цей проїзд увесь день, за винятком проміжку між одинадцятою сорок п’ять і дванадцятою п’ятнадцять. Але в її сні стояв не день, а повна, безмісячна темрява. Десь вили вовки. Раптом у пітьмі розчахнулось Око — воно закрутилося в різні боки під свист самотнього вітру, що гуляв соснами й блакитними гірськими ялинами. То був він, і він шукав її.
Матінка Ебіґейл прокинулася ввечері й після того страхіття почувалася втомленішою, ніж коли лягла дрімати, тож вона знову помолилася Богові, щоб він її відпустив або ж бодай повів в іншому напрямку.
На північ, на південь, на схід, Господи, — і я поїду з Гемінгфорд-Гоума, співаючи тобі хвалу. Тіки не на захід, не до темного чоловіка. Між нами лежать Скелясті гори, та їх замало. Навіть Анд не вистачило б.