Ральф устав з-за столу, і Еббі лишалося дивитися тільки на Ніка. На ньому були сорочка кольору хакі, блакитні джинси та вилинялий армійський жилет. Щось у його вигляді казало їй, що вона його звідкись знає або що їй судилося з ним познайомитися. Матінка Ебіґейл дивилася на нього, і її огортало спокійне відчуття мудрості й завершеності, ніби в цю мить звершилося давнє пророцтво. Ніби на одному кінці її життя стояв Джон Фрімантл, її батько, — високий, чорний, поважний; а на другому був цей чоловік — молодий, білий, німий, з одним блискучим, виразним оком, що дивилося на неї зі змученого обличчя.
Вона визирнула у вікно й побачила, що електричне сяйво ліхтаря «Коулмен» струменить із вікна комори та освітлює невеличку латку її подвір’я. Матінка Ебіґейл замислилася, чи досі там тхне коровою — вона не ходила туди вже років зо три. Не виникало потреби. Дейзі, її останню корову, продали в 1975 році, та в 1987-му в коморі ще стояв її запах. Певно, і донині стоїть. Та байдуже. Бувають і гірші пахощі.
— Мем?
Вона повернулася на голос. Поряд із Ніком уже сидів Ральф — у світлі ламп він примружено дивився на аркушик. На колінах Нік тримав блокнот і ручку. Він не зводив із неї очей.
— Нік каже… — Ральф знічено кашлянув.
— Ну-ну.
— Він пише, що йому важко читати по ваших губах, бо…
— Здається, я знаю чому, — сказала вона. — Зараз усе буде.
Вона підвелася й почовгала до комода. Над ним висіло кілька полиць, і на другій стояла пластикова банка з двома вставними щелепами, що плавали в каламутній рідині, наче експонати анатомічного театру.
Вона виловила протези й промила їх ківшиком води.
— Господи милий, збав мене од страждань, — скривилася матінка Ебіґейл і вставила щелепи. — Нам треба поговорити. Ви головні у вашій ватазі, і ми мусимо де з чим розібратися.
— Ну, це не про мене, — сказав Ральф. — Був фабричним працівником на повну ставку та фермером на півставки, а вище й не підіймався. За життя напрацював більше мозолів, ніж гарних ідей. Нік — от він у нас за голову.
— Це правда? — Вона перевела погляд на Ніка.
Той узявся щось хутко писати, а Ральф читав його слова вголос: «Так, ми рушили сюди на мою пропозицію. А от щодо “головного” я не знаю».
— Джун з Олівією ми зустріли за дев’яносто миль на південь звідси, — додав Ральф. — Позавчора — так, Ніку?
Той кивнув.
«Та тоді ми вже прямували до вас, матінко. Жінки також ішли на північ. І Дік. Просто ми вирішили їхати разом».
— А інший люд вам траплявся? — спитала вона.
«Ні, — написав Нік. — Та в мене (і в Ральфа) було відчуття, що вони там були, спостерігали за нами. Певно, боялися. Досі не оговталися від шоку останніх подій».
Вона кивнула.
«Дік каже, що за день до того, як він приєднався до нас, десь південніше від нього проїжджав мотоцикл. Тож так, люди ще є. Гадаю, їх лякає те, що ми рухаємося доволі великою групою».
— Чому ви сюди приїхали?
Вона пронизала його поглядом очей, заплутаних у павутинні зі зморшок.
«Ви мені снилися. Дік Елліс каже, що теж якось бачив вас уві сні. І дівчинка кликала вас “бабцею” задовго до нашого прибуття. Вона описала нам ваше житло, подвір’я. Гойдалку з шиною».
— Благословенне дитя, — автоматично сказала матінка Ебіґейл, а тоді глянула на Ральфа. — Тобі теж?
— Раз чи два, мем, — кивнув Ральф і облизав губи. — Та в основному мені снився той… той чоловік.
— Який чоловік?
Нік узявся писати. Обвів написане. Віддав аркуш їй. Без окулярів або збільшувального скла з підсвіткою, яке вона купила в центральному супермаркеті Гемінгфорда, очі в матінки Ебіґейл не годилися для дрібноти, та це вона могла прочитати. Літери були великі, як у посланні Господа на стіні Валтасарового палацу[315]. Дрижаки пробігли її шкірою від самого вигляду того напису. Вона згадала про тхорів, що зміїлися до неї дорогою, кусали мішок гострими, як голки, зубами природжених убивць і намагалися вирвати здобич із її старечих рук. Подумала про те, як десь у темряві відкривається одне червоне Око та починає шукати поглядом уже не саму стару чорношкіру жінку, а цілу ватагу чоловіків, жінок… і одну маленьку дівчинку.
«Темний чоловік» — ось які два слова обвів Нік.
———
— Мені було сказано, що нам слід рухатися на захід, — говорила вона, складаючи папірець, розгортаючи й знову складаючи без жодної уваги до артриту. — Сказано було Господом Богом уві сні. Я не бажала слухати. Я стара жінка, і мені хочеться лише померти на цьому клаптику землі. Він належав моїй сім’ї сто дванадцять років, та мені не судилося тут померти — так само, як Мойсей мусив іти до Ханаану з дітьми Ізраїлю.
315
Валтасар — вавилонський правитель. За біблійною історією, у країні панували бідність і голод, однак Валтасар постійно бенкетував, не зважаючи навіть на війну з персами. Одного вечора на стіні бенкетної зали з’явився напис «мене, текел, фарес» (у перекладі «обчислено, зважено й розділено»). Уночі жерці впустили до міста персів, а Валтасара було знайдено мертвим.