— Окей. — Ральф ляснув його по плечу й відвернувся. — Діку, готовий покататися?
З кукурудзи вискочив Том Каллен. До його сорочки, штанів та довгої білої шевелюри почіплялося шовкове кукурудзяне волоття.
— Я теж! Томик Каллен також хоче покататися! Ой, так!
— Ну, тоді давай, — сказав Ральф. — Господи, тіки поглянь на себе — з п’ят до маківки в кукурудзі. Ще й жодної ворони не впіймав! Дай-но я тебе обтріпаю.
Бездумно шкірячись від вуха до вуха, Том дозволив Ральфові себе почистити. Певно, для Тома останні два тижні були найщасливішими в його житті, подумалося Нікові. Він був у компанії людей, які радо прийняли його таким, який він є. Як не прийняти? Може, він несповна розуму, та однаково є відносною рідкістю в новому світі — живою людиною.
— Побачимося, Нікі, — сказав Ральф і сів за кермо «шеві».
— Побачимося, Нікі, — луною повторив Том, усе ще всміхаючись.
Нік провів пікап очима, а коли машина зникла з поля зору, пішов до комори й знайшов старий дерев’яний ящик та бляшанку фарби. Він виламав із нього планку та прибив її до довгої штахети. Потім виніс табличку на вулицю й узявся обережно виводити фарбою напис. Джина з цікавістю зиркала йому через плече.
— Що там написано? — поцікавилася вона.
— Там написано: «Ми поїхали до Боулдера, штат Колорадо. Рухаємося другорядними дорогами, щоб уникнути заторів. Громадська хвиля 14», — прочитали Олівія.
— Що це означає? — почувся голос Джун.
Вона підійшла до них, узяла на руки Джину, і вони обидві дивилися, як Нік обережно поставив табличку, розвернувши її до місця, де ґрунтівка переходила в під’їзну дорогу до господи матінки Ебіґейл. Штахетину він забив у землю на три фути. Не перекинеться. Хіба що ураган знесе. І урагани в цій частині світу точно бували — він згадав про смерч, який мало не забрав їх із Томом, про страх, якого вони натерпілися в підвалі.
Він написав записку й віддав її Джун.
«Серед іншого Дік із Ральфом мають знайти в Коламбусі радіостанцію Сі-Бі[318]. Комусь доведеться постійно стежити за каналом 14».
— О-о. Розумно, — сказала Олівія.
Нік серйозно постукав пальцем себе по лобі, тоді всміхнувся.
Жінки знову взялися розвішувати одяг. Джина спритно поскакала на здоровій нозі до іграшкових машинок. Нік перейшов через подвір’я, вийшов на ґанок і сів поряд зі сплячою старою. Він подивився на обрій за кукурудзою та замислився над тим, що з ними буде.
«Раз ти так кажеш, Ніку, окей».
Вони зробили з нього лідера. Просто взяли й зробили, а він анітрохи не розумів, чому так. Не можна приймати накази від глухонімого — це скидалося на невдалий жарт. Їхнім лідером мусив би бути Дік. А він би був лише списоносцем, третім зліва, без стрічок на погонах — людина, яку впізнає лише її мати. Та відтоді, як на дорозі до них підторохкотів Ральф Брентнер, який їхав собі навмання, вони повадилися казати щось, а тоді зиркати на Ніка, ніби шукаючи в нього підтвердження своїм словам. Ті кілька днів між Шойо і Меєм, до Тома й відповідальності, затягло ностальгійним туманом. Було легко забути про тужну самотність і страх того, що жахіття снилися йому не просто так — йому здавалося, ніби він утрачає розум. Та одразу пригадувалося, що тоді він дивився лише за собою — за списоносцем, третім зліва, жалюгідним статистом у жаскій виставі.
«Я пізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав на твоє серце…»
«Ні, я цього не прийму. І як уже на те пішло — Бога я теж не приймаю. Хай стара лишить його собі». Бог для літніх жінок так само необхідний, як клізми й пакетики чаю «Ліптон». А він вирішуватиме проблеми по черзі, ітиме вперед крок за кроком. Відвезе їх до Боулдера, а там буде видно. Стара сказала, що темний чоловік справжній, а не якийсь там психологічний символ, і в це йому також не хотілося вірити… та в душі він знав, що це так. У душі він вірив кожному її слову, і це його лякало. Він не хотів бути їхнім лідером.
«Це ти, Ніку».
Його плече стиснули — він підскочив од несподіванки та розвернувся. Якщо матінка Ебіґейл і спала, то тепер точно прокинулася. Вона усміхалася до нього згори вниз зі свого позбавленого билець крісла-гойдалки.
— От сиділа та думала собі про Велику депресію, — мовила вона. — Знаєш, мій татко колись володів цією землею, і наші володіння тяглися в обидва боки на цілі милі. Так-так. Для чорної людини це чималий подвиг. А я грала на гітарі й співала в залі фермерської спілки — було це в дев’ятсот другому, Ніку, давно-давно. Дуже-дуже давно.
Нік кивнув.
— Гарні були деньки, Ніку. Себто більшість були хорошими. Та, певно, нічо не вічне. Лише любов Божа. Татко помер, і землю розділили між його синами. Мені з чоловіком дісталося шістдесят акрів — небагато. І от моя хата стоїть на тій ділянці. Чотири акри — то все, що лишилось. О, певно, зараз я могла б сказати, що земля знову моя, та це буде вже геть не те.
318
«Cobra CB» — марка портативних радіостанцій, якими раніше користувалися замість мобільних телефонів. Великої популярності такі радіостанції набули серед далекобійників. Користувалися ними за принципом чату: хтось займає хвилю, говорить, інші слухають, а потім слово переходить до наступного мовця.