Вона йому також подобалася. Френні це чудово знала, знала ще відтоді, як вони вперше пообідали на День незалежності в тому покинутому ресторані. На мить, лише на єдину мить вони зустрілися поглядами, її кинуло в жар, і всі стрілки метнулися до позначки «ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ». Вона гадала, що й Стю здогадувався про стан речей, та він чекав на неї, чекав на її рішення. Він стрів Френні, коли вона була вже з Гарольдом, тож вона — власність Гарольда. Лайняна мужицька концепція, та вона боялася, що знову доведеться жити у світі, де правлять самі мужики, принаймні спершу.
Якби ж був іще хтось, хтось і для Гарольда, однак такої людини не знаходилось, і Френні боялася, що довго не витримає. Вона згадала той день, коли Гарольд типово незграбно намагався зайнятися з нею коханням, щоб остаточно утвердити те, що вона належить йому. Коли це було? Два тижні тому? Наче давніше. Усе минуле тепер здавалося давнішим. Воно розтяглося, наче тепла турецька іриска «Бономо»[323]. Її свідомість упіймало в лещата збентеження через Гарольда й те, що він може зробити, якщо вона піде до Стюарта, та ще й її страх снів — так вона ніколи не засне.
На цій думці вона закуняла й заснула.
———
Коли Френні прокинулася, надворі й досі стояла темрява. Хтось її трусив.
Вона пробурмотіла щось, аби від неї відчепились, адже вперше за цілий тиждень спалося гарно й без снів, а тоді неохоче прокинулася. Певно, уже ранок і час вирушати в путь. Та чому вони вирішили їхати затемна? Вона сіла й побачила, що навіть місяця на небі немає.
Трусив її Гарольд, і він мав наляканий вигляд.
— Гарольде, щось трапилося?
Френні помітила, що й Стю не спить. І Ґлен Бейтман на ногах. Періон стала навколішки віддалік від попелища, де ввечері в них горіло невелике багаття.
— Марк, — сказав Гарольд. — Він захворів.
— Захворів? — перепитала вона, коли по той бік попелища пролунав тихий стогін — він чувся звідти, де стояли Періон та Ґлен зі Стю.
Френні відчула, як усередині в неї чорною колоною здійнявся жах. Найбільше вони всі боялися захворіти.
— Гарольде… але ж це не грип?
Бо якщо Марка вхопив запізнілий Капітан Трипс, це означало, що й інших він може вхопити. Мабуть, сам вірус нікуди не зник. Мабуть, навіть мутував. Щоб краще тобою поласувати, моя солоденька.
— Ні, не грип. Нічого подібного. Френ, ти їла увечері ті консервовані устриці? Чи коли зупинялися на обід?
Вона спробувала пригадати, та голова й досі була ватяна після сну.
— Так, обидва рази трохи взяла, — сказала вона. — Смакували добре. Я люблю устриці. Він отруївся? У цьому річ?
— Френ, я просто спитав. Жоден із нас не знає, що з ним. Лікарі ж у відпустці. Як ти почуваєшся? Усе гаразд?
— Так, я просто сонна.
Та це було не так. Спати вже не хотілося. Знову почувся стогін, наче Марк звинувачував Френ у тому, що вона почувається добре, коли йому кепсько.
— Ґлен гадає, що це може бути апендицит.
— Що?
Гарольд лише похмуро посміхнувся й кивнув.
Френ підвелася й рушила туди, де скупчилася решта. Гарольд волікся за нею, як сумна тінь.
— Ми маємо йому допомогти, — сказала Періон.
Вона говорила механічно — так, наче вже повторила цю фразу багато разів. Її погляд метався від одного до іншого, і в очах було стільки жаху й безпорадності, що у Френні знову з’явилося відчуття, ніби її звинувачують. Думки егоїстично звернулися до дитини, яку вона виношувала, і вона одразу ж розвернула їх в інший бік. «Забирайся від нього геть! — кричала одна половина мозку до другої. — Зараз же забирайся, він може бути заразним!» Вона глянула на Ґлена. У незворушному світлі ліхтаря «Коулмен» він здавався блідим і дуже старим.
— Ви гадаєте, що річ в апендициті? — спитала Френні.
— Не знаю, — відказав Ґлен збентеженим і наляканим голосом. — Так, симптоми він має: його б’є жар, живіт твердий, роздувся й болить…
— Ми маємо йому допомогти, — повторила Періон і залилася слізьми.
Ґлен торкнувся Маркового живота, і очі хворого, які щойно були напівзаплющеними й осклянілими, широко розчахнулися. Він закричав. Ґлен відсмикнув руку, наче торкнувся розжареної печі, і з ледь прихованою панікою поглянув на Стю, на Гарольда, тоді знову на Стю.
— Джентльмени, а ви що запропонуєте?
У Гарольда так стрибав кадик, наче щось застрягло в нього в горлі й душило його.
— Дайте йому аспірину, — врешті видушив він.
323
«Bonomo’s Turkish taffy» — іриски, які випускаються компанією «Бономо», яку заснував у 1897 р. турецький емігрант Альберт Бономо.