Уже пізно, і я знову втомлена, та перш ніж повіки ЗІМКНУТЬСЯ, запишу, скільки зможу. Десь годину тому Гарольд домалював табличку (а малював він її показово) і поставив на газоні перед епідемцентром. Стю допоміг йому забити кілок і не зреагував на жодну з ядучих підколок Гарольда.
Я спробувала налаштуватися на те, що на нас чекає розчарування. Я й думки не припускала, що Стю бреше, і гадаю, Гарольд у це теж не вірив. Тож я була впевнена, що живих там не лишилося, та однаково засмутилася й заплакала. Нічого не могла із собою вдіяти.
Та засмутилася не лише я. Щойно Стю побачив ту будівлю, він сполотнів, наче мрець. На ньому була сорочка з короткими рукавами, і я помітила, що всі його руки вкрили сироти. Зазвичай його очі блакитні, та тут вони набули шиферного кольору — зробилися як океан у похмурний день.
Він указав на третій поверх і мовив: «Сидів я там».
Гарольд повернувся до нього, і я бачила, що він збирається вставити один зі своїх фірмових вумних-завумних коментарів Гарольда Лодера, та тоді він побачив обличчя Стю й змовчав. Насправді думаю, що то було дуже розумно з його боку. Та трохи згодом він каже:
— Ну, ходімо роздивимося все як слід.
— Нащо тобі це? — каже Стю.
Голос у нього був близьким до істерики, та він міцно тримав її під контролем. Мене це дуже злякало, бо зазвичай він спокійний, як удав. І як би Гарольд не старався, насолити Стю йому ніколи не вдавалося.
— Стюарте, — заговорив Ґлен, та Стю його перебив:
— Нащо? Невже не видно, що це місце мертве? Нема тут тобі ні оркестру, ні солдатів — нічого нема. Повір, якби тут хтось був, вони б нас уже заграбастали. Посадили б у ті клітки, як сраних щурів, — а тоді він розвертається до мене й каже: — Пробач, Френ. Вирвалося. Певно, я просто засмучений.
— А я зайду, — каже Гарольд. — Хто зі мною?
Та хоча він старався здаватися ДОРОСЛИМ І КРУТИМ, я бачила, що й він зляканий.
Ґлен сказав, що також піде, і Стю мовив:
— Сходи й ти, Френ. Подивися. Вдовольни цікавість.
Я хотіла сказати, що лишуся тут, із ним, бо він здавався аж надто збентеженим (та й мені справді не хотілося туди йти), та Гарольд міг розпсихуватися, тож я сказала «окей».
Якби ми з Ґленом і сумнівалися в словах Стю, усе стало зрозуміло, щойно відчинилися двері. Через той запах. Його можна було відчути в будь-якому містечку, яке ми проїхали, — щось таке як сморід гнилих помідорів, і, о Господи, я знову плачу. Хіба правильно, що люди не просто вмирають, а ще й смердять, як
стоп
(потім)
Отак, проревілася вдруге за день. Що сталося з крутою малою Френ Ґолдсміт, з нашою кралею Сел[327]? Як у тому старому вислові: вона ж колись шурупи жувала й плювалася шпалерними цвяшками, ха-ха. Ну, сьогодні сліз уже не буде, присягаюся.
Тож ми все рівно зайшли всередину. Певне, просто з хворобливої цікавості. Не знаю, як іншим, а мені хотілося глянути на кімнату, у якій тримали Стю. Хай там як, а справа була не тільки в смердоті — після вулиці епідемцентр здавався холодним. Багато граніту, мармуру та, певно, дійсно чудова ізоляція. На верхніх двох поверхах було тепліше, а внизу стояв той запах… і прохолода… наче в склепі. ФУ.
А ще там було лячно, як у домі з привидами. Ми тулилися одне до одного, наче ягнята, і я раділа, що маю при собі гвинтівку, хай навіть 22-го калібру. Наші кроки відлунювали назад, і здавалося, наче за нами хтось скрадався, наче хтось, ну, ішов за нами, і я знову почала думати про той сон із мужиком у чорному балахоні. Нічого дивного, що Стю не схотів іти з нами.
Нарешті ми знайшли ліфт і піднялися на третій поверх. Самі офіси… і кілька трупів. Четвертий поверх був оснащений, як лікарня, тільки всі кімнати обладнали ще й повітряними шлюзами (так ті тамбури назвали Ґлен із Гарольдом) і спеціальними ілюмінаторами. Там лежало багато трупів — і в кімнатах, і в коридорах. Дуже мало жінок. Цікаво, чи намагалися вони їх евакуювати? Ну, під самий кінець. Стільки всього, про що ми ніколи не взнаємо… І чи варто?
Коротше. У кінці коридору, що відгалужувався від головного проходу, ми натрапили на кімнату з відчиненим шлюзом. Там лежав труп — не пацієнт (усі пацієнти були вдягнені в білі лікарняні лахи), і добив його точно не грип. Він лежав у калюжі засохлої крові, і скидалося на те, що сконав він, намагаючись виповзти з тої палати. Усередині валявся зламаний стілець, усе було розкидане, наче колись там сталася бійка.
Ґлен довго роздивлявся навкруги, а тоді сказав:
— Гадаю, краще не згадувати цю кімнату при Стю. Думаю, він тут мало не помер.
Я поглянула на мерця, що розлігся на підлозі, і мені зробилося страшно як ніколи.
327
«Сел, наша краля» («My Gal Sal») — комедійний мюзикл 1942 р. із Ритою Гейворт у головній ролі.