— Принаймні двоє… — Френні затнулася: вона збиралася сказати «принаймні двоє чоловіків поїхали до лікарні», та вирішила, що оскільки Гарольд тут, то фраза може виявитися невдалою. — Принаймні Стю з Ґленом поїхали. Це ж уже щось, так?
— Так, — Пері зітхнула, — це вже щось. І це ж Стю вирішив їхати, правда? Він єдиний серед нас урешті вирішив, що краще зробити бодай щось, аніж просто стовбичити й заламувати руки. — Вона поглянула на Френні. — Він не казав тобі, чим раніше заробляв на життя?
— Працював на заводі, — одразу ж сказала Френ.
Вона не помітила, як насупився Гарольд від того, що вона так швидко згадала цю інформацію.
— Він установлював схеми на електронні калькулятори. Гадаю, можна назвати його комп’ютерним техніком.
— Ха! — пхекнув Гарольд і кисло посміхнувся.
— Він єдиний із нас розуміється на тому, як розбираються речі, — мовила Пері. — Я майже певна, що Марк помре під час їхньої операції, та краще він помре, коли хтось намагатиметься йому зарадити, аніж конатиме, а ми просто стоятимемо й дивитимемося на нього… наче він пес, якого переїхали на дорозі.
Ні Френ, ні Гарольд не знайшлися з відповіддю. Вони просто стояли за нею й дивилися на бліде, непорушне обличчя Марка. Трохи згодом Гарольд знову поклав свою спітнілу долоню їй на плече. Френні хотілося закричати.
———
Стю з Ґленом повернулися за чверть до четвертої. Їздили вони на одному з мотоциклів. Ззаду був прив’язаний чорний лікарський саквояж з інструментами та кілька чорних книг.
— Ми спробуємо, — сказав Стю.
Пері звела очі. Обличчя в неї було біле й напружене, однак голос звучав спокійно.
— Справді? Будь ласка. Ми обоє цього хочемо, — сказала вона.
———
— Стю? — гукнула до нього Періон.
Було десять хвилин по четвертій. Стю стояв навколішки на розстеленій під деревом гумовій підкладці. Піт струменів його обличчям. Його очі блищали й мали одержимий вигляд. Френні тримала перед ним книгу, і, щойно Стю кивав, показувала то одну кольорову ілюстрацію, то іншу. Поряд із ним стояв білий, як полотно, Ґлен Бейтман і тримав моток тонкої білої нитки. Між ними на землі лежав саквояж із медичними інструментами. Його вкривали криваві плями.
— Ось він! — зойкнув Стю несподівано гучним і схвильованим голосом. Його зіниці звузилися до двох цяток. — Ось де цей малий вилупок! Ось! Ось тут!
— Стю? — повторила Періон.
— Френ, покажи мені ту, другу ілюстрацію! Швидше! Швидше!
— Ти зможеш його вирізати? — спитав Ґлен. — Господи Ісусе, вітре-землетрусе, ти справді так думаєш?
Гарольда поряд не було. Він покинув їх із самого початку, притиснувши руку до рота. Останні п’ятнадцять хвилин Гарольд стояв спиною до них біля кількох дерев, що підступали до їхньої стоянки зі східного боку. Наразі він звернув до них сповнене надії обличчя.
— Не знаю, — мовив Стю, — та, мабуть, зможу. Мабуть, таки зможу.
Він роздивлявся кольорову ілюстрацію, яку тримала перед ним Френ. Немов червоні вечірні рукавиці, по самі лікті його руки вкривала кров.
— Стю? — знову гукнула його Періон.
— Він закритий і зверху, і знизу, — шепотів Стю; його очі світилися, як дві жарини. — Апендицит. Він сам по собі. Він… Френні, витри мені лоба, Господи, я стікаю потом, наче срана свиня… дякую… Господи, мені не хочеться чикрижити його більше, ніж слід… це ж його, блядь, нутрощі… але треба. Боже, треба.
— Стю? — повторила Періон.
— Ґлен, дай мені ножиці. Ні, не ці. Оті, маленькі.
— Стю…
Урешті він глянув на неї.
— Не треба, — голос її звучав тихо, ласкаво. — Він мертвий.
Стю подивився на неї, і його очі повільно розширилися.
— Уже майже дві хвилини, — кивнула вона. — Та дякую. Дякую, що спробував.
Стю не зводив із неї очей.
— Ти певна? — урешті прошепотів він.
Періон знову кивнула. Її лицем бігли мовчазні сльози.
Стю відвернувся від них, випустив із рук маленький скальпель і заплющив очі — то був жест повного відчаю. Ґлен підвівся й згорблено почвалав геть, навіть не озирнувшись. Його ніби побили.
Френні обійняла Стю, пригорнула його.