— Я не хочу йти на аборт, — стиха промовила вона. — Але з власних причин.
— Ану?
— Дитина — це частина мене, — сказала вона, ледь помітно піднявши голову. — І байдуже, якщо це лише моє его.
— Віддаси до притулку?
— Не знаю.
— А хочеш?
— Ні. Хочу залишити.
Він замовчав. Френні здалося, що вона відчула його незгоду.
— Думаєш про університет, так? — спитала вона.
— Ні, — сказав Пітер і підвівся.
Він поклав руку на поперек і з насолодою скривився, коли хруснула спина.
— Думав про те, що ми вдосталь наговорились. І що тобі не варто вирішувати все одразу.
— Мама повернулася, — сказала вона.
Він обернувся, відстежуючи її погляд, і побачив, як на під’їзну доріжку завертає їхній універсал. Хромоване оздоблення зблиснуло останніми рештками денного світла. Карла помітила їх, посигналила та радісно помахала.
— Мушу їй розповісти, — мовила Френні.
— Так. Але, Френні, спершу подумай день-два.
— Гаразд.
Вони позбирали реманент і разом рушили до універсала.
Розділ 7
У тьмяному світлі, яке накриває землю між заходом сонця й повною темрявою, в одну з кількох хвилин, які кінорежисери звуть магічною порою, Вік Пелфрі прийшов на деякий час до тями, виринувши із зеленого марення.
«Я помираю», — подумав він, і слова чудернацько задзвеніли в його голові. Вік навіть повірив, що промовив їх уголос, хоча то була лише думка.
Він роззирнувся й побачив, що лежить на лікарняному ліжку — його підняли, аби легені Віка не потонули в мокротинні. Простирадло зафіксовано великими мідними шпильками, поручні піднято. «Пропасниця била, чи що, — подумав він із легким зачудуванням. — Певне, хвицяв, як кінь». І з запізненням: «Де це я?»
Навколо шиї йому пов’язали нагрудник, і тканина була заляпана згустками слизу. Голова боліла, і в ній танцювали химерні, невловимі думки. Вік зрозумів, що це залишки марення… і що воно повернеться. Він захворів, і настало лише тимчасове полегшення — про одужання не йшлося.
Він підніс до голови правицю і, скривившись, відсмикнув її, як від розпеченої плити. Палає вогнем, ще й трубками напхали. Дві прозорі трубочки стирчать із носа. Одна зміїться з-під лікарняного простирадла — вона веде до пляшки на підлозі, і він точно знає, куди встромили другий кінчик. Ще дві кріпляться до пляшок, що звисають із підставки біля ліжка, а далі вони з’єднуються літерою «Y», нижній кінчик якої встромили в його руку трохи нижче від ліктя. Парентальне живлення.
Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Кріпилися до голови. До грудей. До лівиці. Ще один прифігачили до його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в біса таке? Гівнорадар?
— Гей!
То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгідне шепотіння дуже хворої людини. Вилізло в оточенні мокротиння, яке його душило.
Мамо, Джордж загнав коня?
Це з ним балакало марення. Ірраціональна думка, яка нахабно вискочила наперед, метеором затуливши раціональне мислення. Та Вік однаково мало не повірив. Зовсім скоро тяма знову полишить його. Ця думка сповнила Віка панікою. Поглянувши на кістляві палички, що лишилися від його рук, він прикинув, що втратив, мабуть, фунтів із тридцять, хоч і так був сухарем. Ця капость… чим би вона не була… вб’є його. Гадка про те, що він може померти, белькочучи божевільну дурню, як старий маразматик, нажахала його.
Джорджі пішов на гульки з Нормою Вілліс. Так шо, Віку, мусиш загнати його сам, і будь гарним хлопчиком — почепи йому торбу з вівсом.
То не моя робота.
Вікторе, перестань, ти ж любиш свою мамцю.
Так. Та я не…
Перестань, ти ж мусиш годити мамці. У неї грип.
Неправда, мамо. У тебе сухоти. Ти помреш від сухот. У тисяча дев’ятсот сорок сьомому. А Джордж загине за шість днів після висадки в Кореї — часу в нього вистачить лише на один лист, а тоді бах-бах-бах. Джордж, він…