Нік не міг ані кричати, ані благати, тож притулив руку до щоки, зігнувся над колінами й почекав, доки минеться. За деякий час нудота відступила. Пальцями Нік відчував приклеєний до щоки лейкопластир і, скривившись, вирішив, що ескулап, який латав його обличчя, для певності наклав кілька швів.
Хлопець роззирнувся. Він був у вузенькій камері, що формою нагадувала покладену набік коробку з-під солоних крекерів. За койкою виднілися ґрати. Біля узголів’я стояв унітаз без сидіння та кришки. Якомога обережніше Нік задер голову й побачив ззаду маленьке заґратоване вікно.
Аби впевнитись, що він не зомліє, Нік трохи посидів на краю койки, а потім спустив безформні сірі штани, присів на унітаз і, певне, з годину справляв малу потребу. Тоді підвівся, тримаючись за койку, наче старий дід. Нік з острахом поглянув в унітаз, та крові там не було — звичайна чиста сеча. Він спустив воду.
Нік обережно наблизився до ґрат і визирнув у короткий коридор. Ліворуч була мавпарня. На одній із п’яти койок лежав якийсь старигань. Його рука звисала на підлогу, наче шматок деревини, винесений на берег. Праворуч коридор закінчувався дверима, підпертими колодкою, щоб не зачинялися. Посеред проходу зі стелі звисала лампа із зеленим абажуром. Подібні лампи Нік бачив у більярдних залах.
З’явилася тінь. Ковзнула відкритими дверима, і в коридор зайшов дебелий чоловік у зеленавій літній уніформі. З портупеї в нього звисав великий пістолет. Він засунув великі пальці в кишені штанів і мовчки роздивлявся Ніка мало не хвилину. Нарешті промовив:
— У дитинстві ми з друзями піймали на пагорбах пуму, пристрелили її, а тоді приволокли до міста. Тягли ґрунтовою дорогою миль двадцять. Коли дочапали додому, від тварини мало що залишилося — жалюгіднішого видовища я ніколи не бачив. Ти, хлопче, на другому місці.
Ця промова здалася Нікові вигостреною, виплеканою, заготовленою для приблуд, які іноді потрапляли до заґратованої коробки з-під крекерів.
— Маєш ім’я, Бабалуґо?
Нік приставив пальця до набряклих, посічених губ і похитав головою. Він затулив рота, а тоді відняв руку, прокреслив у повітрі плавну діагональну дугу й знову похитав головою.
— Що? Не вмієш говорити? Що це ще за тралі-валі?
Слова були начебто дружніми, та Нік не чув їхнього тону. Він вихопив із повітря уявну ручку та вдав, наче щось пише.
— Дати олівця?
Нік кивнув.
— Як німий, то чого в тебе нема тих спеціальних карток?
Нік знизав плечима. Вивернув порожні кишені. Тоді він стиснув кулаки та помісив повітря. Від цього в голові знову гримнув біль, а шлунком прокотилася нова хвиля нудоти. На довершення він легенько торкнувся кулаками голови, закотив очі та повиснув на ґратах. А тоді знову показав на порожні кишені.
— Тебе пограбували.
Нік кивнув.
Чоловік в уніформі розвернувся й пішов назад до офісу. За мить він з’явився з тупим олівцем та блокнотом. Зверху на кожній сторінці був напис «НОТАТКА», а під нею — «Зі столу шерифа Джона Бейкера».
Нік розвернув блокнот до чоловіка, постукав по імені гумкою на кінчику олівця й звів брови в німому запитанні.
— Ага, то я. А тебе як звати?
«Нік Андрос», — написав хлопець. Він просунув руку крізь ґрати.
— Не буду я тиснути тобі руку, — похитав головою Бейкер. — Ти ще й глухий?
Нік кивнув.
— То що з тобою вчора трапилося, хлопче? Док Соумз із дружиною мало не переїхали тебе, як гіллячку.
«Відлупцювали й пограбували. За милю від забігайлівки на Головній вул., «У Зака» зветься».
— Той гадючник — не місце для дітлахів, Бабалуґо. Та й пити тобі ще зарано.
Нік обурено мотнув головою. «Мені вже двадцять два, — написав він. — Невже я не можу випити пива без того, щоб мене за це побили?»
Бейкер прочитав його слова із сумною усмішкою.
— Як бачиш, у Шойо інакші звичаї. Маєш тут якісь справи, хлопче?
Нік вирвав із блокнота аркуш, зім’яв його в кульку й впустив на підлогу. Та не встиг він узятися за відповідь, як крізь ґрати шугонула рука й ухопила його за плече сталевою хваткою. Нік рвучко задер голову.
— За порядком у цих камерах слідкує моя дружина, — сказав Бейкер, — і я не бачу жодної потреби в тому, щоб ти тут смітив. Підніми й викинь в очко.
Нік зігнувся, скривившись від болю в спині, і підхопив із підлоги паперову кульку. Він підійшов зі сміттям до туалету, кинув його у воду, а тоді поглянув на Бейкера та звів брови. Шериф кивнув.
Нік повернувся до ґрат. Цього разу він писав довше, і олівець над блокнотом аж пурхав. Бейкер задумався над тим, що, мабуть, навчити глухонімого читати й писати було хитромудрим завданням, і, певне, у цього Ніка Андроса під чубом непогана апаратура, раз він усе вловив. У Шойо, штат Арканзас, були індивіди, які так цього нормально й не навчились, і в Зака збиралася саме така публіка. Та навряд чи про це здогадається хлопчина, якого щойно занесло до їхнього міста, чи не так?