Наступної миті Геп відвернувся і, тримаючи водія під пахви, потягнув його за собою. Томмі хутенько підхопив ноги, що волочилися асфальтом, і разом із Гепом вони понесли водія досередини. У світлі флуоресцентних ламп їхні обличчя здавалися геть жовтими й перекошеними. Геп забув про гроші за страховку.
Інші зазирнули до «шеві», і тепер уже Генк відвернувся, притиснувши до рота долоню, — при цьому мізинець у нього стирчав, як у чоловіка, який тримав у руці бокал вина й збирався виголосити тост. У спортивному темпі він відійшов до північної ділянки АЗС і випустив вечерю на волю.
Вік зі Стю подивилися трохи в машину, перезирнулись і знову глянули в салон. На пасажирському місці сиділа молода жінка; її плаття-сорочка високо задерлося. До неї прихилилася трирічна дитина, хлопчик або дівчинка. Обоє мертві. Їхні шиї роздулися, наче гумові камери, і плоть там стала фіолетово-чорною, наче синець. Під очима набрякли мішки.
Пізніше Вік розказував, що вони скидалися на бейсболістів, які помазали сажею під очима, щоб підкреслити погляд. Та очі лише сліпо витріщалися. Жінка тримала дитину за руку. З носів у них набіг густий слиз і закупорив ніздрі. Навколо дзижчали мухи — сідали на шмарклі, залазили до відкритих ротів. Стю бував на війні, але ніколи не бачив такого жахливого видовища. Його погляд постійно повертався до тих зімкнених рук.
Вони з Віком позадкували, тупо подивилися один на одного й повернулися до заправки. Чоловіки бачили, як Геп несамовито працював щелепою біля слухавки таксофона. Норм ішов до станції позаду них і постійно озирався на сцену аварії. Водійські дверцята стояли сумно прочиненими. З люстерка заднього огляду звисала пара дитячих черевичків.
Генк стояв біля дверей і витирав рот брудною хустинкою.
— Господи, Стю, — сказав він нещасно, і Стю кивнув.
Геп поклав слухавку. Водій «шеві» лежав на підлозі.
— Швидка приїде за десять хвилин. Як гадаєте, вони?.. — він тицьнув великим пальцем у бік «шеві».
— Мертві, будь певен, — кивнув Вік. Його зморшкувате обличчя було жовтаво-сірим, і він розсипав тютюн по підлозі, намагаючись зробити собі ще одну смердючу цигарку. — У тачці сидять наймертвіші люди, яких я будь-коли бачив.
Він поглянув на Стю — той кивнув і засунув руки в кишені. Нерви геть розшарпалися.
Чоловік на підлозі видушив із горла хрипкий стогін, і всі очі звернулися до нього. За мить, коли стало зрозуміло, що він чимдуж силкується щось сказати, Геп присів біля нього. Урешті-решт, це ж його заправка.
Що б не прикінчило жінку з дитиною, воно взялося й за водія. З носа постійно текло, а дихання звучало по-підводному — у грудях чоловіка щось клекотало. Під очима почали напухати мішки, і хоча чорноти поки що не було, вони вже посиніли. Шия в нього здавалася затовстою, і надлишок плоті зібрався в складки, наче два зайві підборіддя. Його била сильна лихоманка, тому поряд із ним здавалося, ніби сидиш біля відкритої печі для барбекю, у яку поклали хороше, якісне вугілля.
— Пес, — пробелькотів він. — Його дострелили?
— Містере, — заговорив до нього Геп, легенько потермосивши чоловіка за плече. — Я викликав швидку. З вами все буде добре.
— Годинник почервонів, — прохарчав незнайомець, а тоді закашлявся — спустошлива низка вибухів, від яких увсебіч полетіли довгі нитки слизу з гноєм.
Відчайдушно скривившись, Геп відсахнувся.
— Краще його перевернути, — сказав Вік. — Бо отак він захлинеться.
Та перш ніж вони це зробили, кашель ущух, знову перетворившись на гримуче, нерівне дихання. Водій повільно кліпнув очима й поглянув на чоловіків, які зібралися навколо.
— Де… ми?
— В Арнетті, — озвався Геп. — «Тексако» Білла Гепскомба. Ви збили кілька моїх бензоколонок. — І поспіхом додав: — Та це нічого. Вони застраховані.
Чоловік на підлозі спробував сісти, та не зміг. Йому довелося вдовольнитися тим, що він узяв Гепа за лікоть.
— Моя дружина… моя дівчинка…
— З ними все добре, — сказав Геп, либлячись усмішкою тупого пса.
— Здається, я кепсько захворів, — мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревінням. — І вони теж хворіли. Відтоді, як прокинулися два дні тому. У Солт-Лейк-Сіті… — тріпотливі повіки зімкнулися. — Захворіли… певне, врешті-решт, ми втекли запізно…
Здалеку, постійно наближаючись, до них долинуло виття волонтерської швидкої Арнетта.
— Оце так, — повторював Томмі Воннамейкер. — Оце так-так.
Очі хворого знову тремтливо розчахнулись, і тепер вони були сповнені гострого, палкого занепокоєння. Він іще раз спробував сісти. Піт струменів його обличчям. Він схопися за Гепа.