Сміттєбак заверещав і дико заметався верхом цистерни, відскакуючи від перил, наче кулька пінболу. Якби там не було перил, він би шугонув донизу, виробляючи сальто, мов смолоскип, який жбурнули в колодязь. Життя йому врятувала проста випадковість: його ноги заплутались, і він упав на лівицю, загасивши полум’я власним тілом.
Він сів. Від болю думки безпорадно металися в голові. Пізніше він вирішить, що лише сліпа удача (або ж поміч темного чоловіка) не дала йому згоріти живцем. На нього потрапила лише дещиця парафіну. Тож Сміттєбак був вдячним за це, хоч та вдячність прийде вже потім. А в ту мить він міг лише зойкати й розгойдуватися туди-сюди, виставивши підсмажену руку перед собою — шкіра на ній диміла, тріскалася й зіщулювалась.
Небо вже потемніло, коли в його думках вигулькнула примарна згадка про те, що вже встановлено дюжину детонаторів. Вони могли спрацювати щомиті. Було б чудово померти й позбутися лютих страждань, однак від перспективи згоріти живцем його кинуло в холод.
Якимсь чином Чувак-Сміттєбак зліз донизу й подибав геть, петляючи між мертвих автівок і тримаючи підсмажену руку далі від тіла.
Коли він дійшов до маленького парку в центрі містечка, сонце вже торкалося горизонту. Він сів на латку трави між двома кортами для шафлборду[16], намагаючись пригадати, як зарадити опікам. Мати Дональда Мервіна Елберта сказала б, що їх потрібно помазати маслом. Однак так слід робити тоді, коли ошпарився кип’ятком або ж коли смажився бекон і на руку ляпнуло гарячим жиром зі сковорідки. Він не уявляв, як можна мазати маслом потріскане, чорне місиво, на яке перетворилася його шкіра від плеча до ліктя, не уявляв, як можна його торкнутися.
Самогубство. Так, це єдиний вихід. Він позбавить себе страждань, як старого пса…
Зі сходу почувся вибух — такий страшний, ніби саму тканину реальності розірвало навпіл. У вечірнє небо кольору індиго зринула вогненна колона. Сміттєбакові довелося замружити очі — вони сльозилися від того видовища, однак погляду він не відвів.
Попри весь біль, вогонь утішив його… більше того — він зрадів так, ніби здійснив щось дійсно значуще. Вогонь був найкращими ліками, дієвішими за морфін, який він знайшов наступного дня (коли сидів у тюрмі, за гарну поведінку йому дозволили працювати в шпиталі, бібліотеці й гаражі, тож він знав, що таке морфін, елавіл і даврон-комплекс). Він не асоціював свою муку зі стовпом вогню. Сміттєбак знав лише те, що вогонь добрий, вогонь прекрасний. Він — те, що потрібне зараз і завжди буде потрібне. О чудесний вогонь!
За кілька секунд вибухнула друга цистерна, і навіть тут, за три милі від неї, Сміттєбак відчув теплий поштовх розширеного повітря. Гримнула наступна цистерна, за нею — ще одна. Після короткої паузи одна за одною рвонули ще шість цистерн, і на небо стало боляче дивитись, однак він не зводив з нього очей, сповнених жовтого полум’я, — шкірився, забувши про поранену руку та самогубство.
Коли вибухнула остання цистерна, минуло мало не дві години, і на землю опустилася ніч, однак вогонь розвіяв пітьму, і помаранчеве небо світилося гарячковим полум’ям. Вогонь танцював уздовж східного горизонту, простягнувшись від краю до краю. Це нагадало йому про комікси з дитинства — адаптацію «Війни світів» Герберта Веллса. Пройшли роки, і хлопчика, якому належав той комікс, не стало. Лишився Чувак-Сміттєбак, і він розкрив дивовижну й жаску таємницю смертоносного променя марсіян.
Потрібно було рухатися далі — температура в парку зросла на десять градусів. Краще рушити на захід і триматися попереду вогню, що розповсюджувався хутким руйнівним колом. Та Сміттєбак був не в змозі бігти. Тож він заснув на траві, і відблиски вогню затанцювали на обличчі стомленої, змученої дитини.
Уві сні до нього прийшов темний чоловік. Він був у балахоні з каптуром, що приховував його обличчя… та все ж Чуваку-Сміттєбаку здалося, що він його вже десь бачив. Йому здалося, що коли до нього гукали ледарі Повтенвілля, які сновигали біля пивниці та цукерні, серед них був і оцей незнайомець — мовчазний та замислений. Коли він працював у «Скраббі-даббі» (намилити фари, обстукати двірники, подраїти пороги, гей, містере, вам, може, гарячого воску?), не знімаючи мачулок-рукавиць, доки рука не ставала блідою, як дохла риба, а нігті — білими, як свіжа слонова кістка, — він наче бачив вишкірене обличчя цього чоловіка: воно світилось вогнем і божевільною радістю, позираючи на нього з-під плівки мильної води, що котилася лобовим склом автівки. Коли шериф відправив його до дурки в Терр-От, темний чоловік був помічником психіатра в кімнаті для шокотерапії — стояв і либився в нього над головою, схилившись над пультом керування («Запечу тобі мозок, хлопче, — допоможу позбутися Дональда Мервіна Елберта й стати Чуваком-Сміттєбаком, може, гарячого воску?»), готовий шваркнути в його голову тисячу вольт. Так, знав він цього темного чоловіка: у нього було лице, яке не можна роздивитись, і руки, що тримали мертву колоду й здавали самі піки, і очі, що палали страшніше за вогонь, і посмішка, що шкірилася на тебе з-за могили цього світу.