Той сон був кошмаром, та не тому, що наприкінці ставалося щось жахливе. На перший погляд можна сказати, що в тому сні не було жодного лячного елемента. Кукурудза? Блакитне небо? Стара бабця? Змайстрована з шини гойдалка? Що тут страшного? Старі жінки не кидалися камінням, не глузували з нього — особливо не бабці, які співали церковні пострибульки на кшталт «Великий вранішній підйом — воскресаймо-воскресаймо» та «Прощавай, Милий Боже, прощавай». Камінням жбурлялися Карлі Єйтси.
Та задовго до закінчення сну його паралізувало від страху, ніби він піддивлявся не за старою бабцею, а за якоюсь таємницею, за ледве стримуваним світлом, яке щомиті могло вирватися з її старого тіла й оточити його сліпучим сяйвом, порівняно з яким палаючі цистерни Ґері здалися б жалюгідними свічками на вітрі — сяйвом таким яскравим, що могло перетворити його очі на дві вуглини. «О, будь ласка, забери мене від неї, не хочу мати нічого спільного з цією бабунею, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, забери мене з Небраски!» — думав він у ті миті.
Раптом струни без ладу бринькали, і пісня спинялася. Стара втуплювала погляд прямо туди, де сидів Сміттєбак, визираючи з-за ширми з переплетеного листя. Її обличчя помережили зморшки, крізь ріденьке волосся просвічував череп, та очі були блискучі, як діаманти, — бриніли отим лячним світлом.
— Тхори в кукурудзі! — зойкала вона старим, надломленим, однак сильним голосом, і він відчував зміну у своєму тілі, опускав погляд і бачив, що став тхором — волохатою, коричнево-чорною, скрадливою тварюкою: його ніс видовжувався й гострішав, очі зменшувалися до чорних блискучих цяток, а нігті ставали гострими пазурами. Тепер він був тхором — боягузливою нічною істотою, що полювала на слабших, менших тварин.
Тоді він починав верещати, допоки не просинався від власного крику, а тоді лежав у пітьмі, вирячивши очі та обливаючись потом, і обмацував себе, аби впевнитись, що тіло не втратило людської подоби. Під кінець цієї панічної перевірки він хапався за голову, щоб пересвідчитися, що вона не заросла шерстю, що то людська голова, а не щось видовжене, гладеньке та обтічне, як куля.
Триста миль Небраски Сміттєбак промчав за три дні — його пальним був високооктановий жах. У Колорадо він потрапив неподалік Джульзбурґа, і сни почали вицвітати, як старі світлини.
(Щодо матінки Ебіґейл, то незабаром після того, як Чувак-Сміттєбак оминув Гемінгфорд-Гоум з північного боку, вона прокинулася вночі 15 липня він сильного ознобу й відчуття, в якому страх змішався з жалем. Що вона жаліла — якусь людину? Ебіґейл подумала, що їй, певне, снився Андерс, один з її внуків, який випадково загинув на полюванні, коли йому було всього шість рочків.)
18 липня, на південному заході від Стерлінга, штат Колорадо, за кілька миль від Браша, він зустрів Пацана.
——
Сміттєбак прокинувся вже тоді, як на землю почали спускатися сутінки. Повітря в салоні розжарилося, попри запону на вікнах. Його горло стало сухим колодязем, облицьованим наждачним папером. Скроні сіпалися й гупали. Сміттєбак вистромив язика і торкнувся його пальцями — на дотик він був схожим на кору мертвої гілляки. Він спробував сісти і вхопився за кермо «мерседеса», але одразу відсмикнув обпечену руку, засичавши від болю. Обмотавши руку сорочкою, він відкрив дверцята. Сміттєбак гадав, що просто вийде з машини, та переоцінив власні сили й недооцінив ступінь зневоднення організму: ноги підломились, і він упав на розпечений асфальт. Він застогнав і поповз у затінок «мерседеса», наче скалічений рак. І сидів там, звісивши голову й руки між підібганих ніг, важко сапав і похмуро витріщався на два тіла, що валялися біля автівки: вона — з браслетами, що виблискували на зіщулених, висушених руках, і він — з по-театральному білим волоссям над муміфікованим мавпячим обличчям.