Та що це? У провітрі гук!
І хвилі неповторний звук!
То вежі наче ледь просіли,
Збудити водну гладь посміли,
У небі хмарному прорвали
Верхів’ями вузькі провали,
Багрянцем засвітились води,
Затримали хвилини подих...
Коли ж у стогонах поволі
На дно, в безодню місто кане,
Зведеться пекло на престолі
Йому віддати шану.
Тій, що в раю
Колись в твоїм коханні
Душа спізнала рай —
І острів в океані,
Й олтар, і водограй,
І квіти дивні та духмяні —
Моїм був той розмай.
О мрій сліпуча мить!
Надії зблиск! Без вороття
Майне і відлетить!
«Вперед! Вперед!» — із Майбуття
Лунає глас. Та дух мій снить
Минулим. І без відчуття
Закляк, німий, мовчить!
Вогонь життя не спалахне,
Згубив я бідам лік!
«Навік, навік, навік...»
(Так мовить море крижане
Сухим піскам здалік.)
Орел підбитий не змайне,
Не квітне громовик.
Удень я сню в замрії,
Ночами бачу сни,
Як десь твій зір зоріє,
Як десь під звук струни
Ведеш танки-завії
Чужої сторони.
О леле! В спінених валах
Про тебе зникли вісті.
Ти в хтиві руки віддала
Свої красоти чисті,
Забула край, де хмар імла,
Де верб плакуче листя.
До Фанні
Прощальний лебединий спів
В озерах Півночі лунає,
Останній звук серед лісів
Тужливо й сумно завмирає.
Таким почув твій голос я,
Моє тремтіло в нім ім’я.
Як промінь сонця, що пройшов
Крізь небо чорне і студене,
Проткнувши хмар нічний покров,
Так погляд твій упав на мене.
Та витримав його сповна
Мій дух, мов скеля кам’яна.
Згадай-но юнака, що зміг
Віддати серце, як офіру,
Він зник у мареві доріг,
В твою красу зберігши віру.
То в жертву принесла раба
Очей погордних ворожба.
Колізей
Прадавній Риме! Ось вона — гробниця
Високих роздумів, що їх вікам
Залишили століття сили й слави!
Нарешті після довгих, довгих днів
Паломництва виснажливого, спраги
Над мудрості твоєї джерелом
Схиляюся, очищений і скромний,
Між тіней, убираючи у себе
У душу все: пишноту, славу, смуток.
Безмежжя! Вічність! Пам’ять давнини!
Спустошеність! Безмовність! Темна ніч!
Я відчуваю непоборну силу
Цієї магії — цар Іудеї
Такої не вивчав у Гетсимані,
Могутніх чарів — промітні халдеї
Таких не позичали у зірок!
Де впав герой, там падає колона!
Де променився золотом орел,
Тепер кажан чатує сірокрилий!
Де вітер пестив римлянкам волосся,
Колишеться осот і очерет,
А де монарх на золотому троні
Недбало ніжився — неначе тінь
У місячному тьмяному промінні
Нечутно в’ється ящірка прудка!
Стривай! Цей мур, обплетені аркади,
Карнизи вищерблені, ці колони,
Цей чорний ряд облуплених колон,
Розбитий фриз, оця сумна руїна,
Ці камені! Невже цей камінь — все,
Що залишив від чорного громаддя
Нещадний Час Майбутньому й мені?
Не все, — озвались Луни, — ні, не все!
Пророцтва голосного вічні звуки
До мудреців підносяться з руїн,
Мов спів Мемнона Сонцеві назустріч.
Врядуємо жорстоко і всевладно
Ми помислами й душами титанів, —
Ні, не знесиліло бліде каміння,
Ні, не розвіялася влада й міць,
І ні урочисть голосної слави,
Ні сховані під нами таємниці,
Ні дивовижні чари і легенди,
Ні спогади, які нас угорнули
В нетлінні віковічні шати,
Не перевершать цю, минулу славу.