До Ф...
Кохана, серед лютих бід,
Що облягли мій шлях земний
(На нім не стрівсь — за стільки літ! —
Ні жодної троянди цвіт.),
Розрадою душі сумній
Про тебе мрії — як привіт
З Едему в безталанний світ.
Ті пам’ятні тобою дні
Для мене — острів у морській
Буремній далині,
Де шторми люті й навісні
Розшаленілись. Та в стрімкій
Небесній чистій вишині
Над ним — одвічний супокій.
До Занте
Прекрасний острове, найкращі квіти
Тобі ласкаву назву віддали!
Прекрасних згадок світлі дивоцвіти
Ці овиди у пам’яті принесли, —
Про щастя, що його не повернути,
Про гіркоту утрачених надій,
Про дівчину, якій не позирнути —
Навік уже! Навік! — на берег твій.
Навік! Навік! Цьому судилось слову
Змінити все! Навік моя печаль!
Тепер проклятою землею знову
Я наречу оцю квітучу даль!
О гіацинтів край! Багряний Занте!
Isola d’oro, fior di Levante![147]
Примарний замок
У смарагдовій долині
Серед ангельських садів
Звівши вежі старовинні
Пишний замок височів.
В Думки-владаря державі
Був той дім!
Над прекраснішим — в уяві
Не витав ще серафим!
Стяги гордо майоріли
Понад дахом золоті
(Як давно вже відшуміли
Дні оті!),
А коли вітрець ласкавий
Там злітав,
То в густі квітучі трави
Аромати проливав.
Мандрівник у тій долині
Бачив в кожному вікні,
Як під лютні спів видіння
Пропливали осяйні,
Танцювали, а на троні
Він сидів —
В багряниці і короні
Гордий владар тих країв.
В блиску перлів і рубінів
Двері в зал.
А крізь двері плинув, плинув
В сяєві дзеркал
Почет Лун, що починали
Дивний спів, —
Їхні славили хорали
Мудрість володарських слів.
Тільки ж лихо чорношате
Облягло величний трон.
Владарю вже не стрічати
Сонця схід. Неначе сон —
Дні, яких не повернути,
Спів осанн —
Все забуто, всі забуті,
Все — туман.
Мандрівник у тій долині
У червоних вікнах зрить:
Під потворні звуки тіні
В’ються — темна ненасить!
Товпляться в побляклі двері,
Мов потік,
З диким реготом химери.
Не всміхнуться їм повік.
Тиша
Є сутності й властивості, які
Живуть двоїсто, суть їх глибінь
У тому, що природою близькі
Матерія і світло, річ і тінь,
І Тиша є двоїста — тверді й вод,
Душі і тіла, незбагненна суть
Її у затишку глухих безлюдь;
У спогадах гірких винагород
Вона звучить словами «не вернуть!»
Ця Тиша віковічна — ні добра
Вона не принесе тобі, ні зла.
Коли ж, як слід злощасного тавра,
Прилине Тиша, наче тінь крила
З країв, Де крок і слово завмира, —
То ввірся Господу! Прийшла пора.
Країна сновидінь
Шляхом самоти туманним,
Тільки демонові знаним,
Де, посівши чорний трон,
Ідол-Ніч вершить закон,
Із огрому, із безмов’я
З Фули темної прийшов я,
Де мовкне глас, зникає враз
Простір і час!
Безодня пущ, безмежжя вод,
І велет ліс, провалля, грот,
Де никнуть тіні сумовиті,
Завісою роси укриті.
Гори падають неждано
У глибини океану,
Океан вали здіймає
В небо вогняне, безкрає.
Далі озера простерті,
Де застигли води мертві,
Мертві води заніміли
Й сніжнобілі лики лілій.