Де озера розпростерті,
Де пустельні води мертві,
Мертві води заніміли
Й сніжнобілі лики лілій,
Біля гір, уздовж ріки,
Що струмує тут віки,
В сірих нетрях, болотами,
Де плазує гадь віками,
Де у вирвах серед мряки
Вурдалаки,
У просторах тих безмежних,
В диких закутках бентежних
Мандрівник пополотнілий
Бачить спогад знов ожилий, —
В саванах його минають,
Стрепенувшися, зітхають
Друзів тіні, що від себе
Він віддав Землі — і Небу.
А серця, закляклі в горі,
Утішають ті простори.
Душам змученим відрада, —
Край цей — їхній Ельдорадо.
Та живому не посміти
Вільно тут усе уздріти,
Для слабких очей людини
Незбагненні ці таїни.
І тому звелів Владика
Долі опускать повіки,
А сумна душа розгляне
Все крізь марево туманне.
Шляхом самоти туманним,
Тільки демонові знаним,
Де, посівши чорний трон,
Ідол-Ніч вершить закон,
Повернувся вже, прийшов я
З Фули темної, з безмов’я.
Евлалія
Немилий світ
Самотніх літ,
І в’яне душа в самоті,
Та юна й ласкава Евлалія судилась мені у житті,
Але світлокоса Евлалія з’явилась в моєму житті.
Ах, зорі нічні
Тьмяніші мені
Від сяйва дівочих очей.
Із срібних полян
Серпанок-туман,
Що в місячнім сяйві тече,
Ніщо проти хвилі волосся, що впала на біле плече,
Коли ясноокій Евлалії волосся спада на плече.
Сумнів і сум
Щезли з дум —
Душею ми з нею одні!
Сяє для нас
В денний час
Астарта у височині,
На неї ніжна Евлалія очі звела чарівні,
До неї юна Евлалія звела свої очі ясні.
До М. Л. Ш.
З усіх, кому тебе зустріти — ранок,
З усіх, кому без тебе день, як ніч,
Затемнення у висоті небес
Святого сонця, з тих усіх, що слізно
Тебе благословляють за Надію,
Відродження загубленої віри
В людей, у істину, у Доброчестя,
Із тих усіх, хто, Розпачем убитий,
Став з ложа смерті на лагідний поклик
Тобою мовлений: «Хай буде світло», —
Іагідний клич пророчий, що світився
В твоїх очах, прекрасний серафиме,
Із тих усіх, чия довічна вдячність
Обожнення нагадує, — згадай
Того, хто вірність береже до смерті,
Хто, укладаючи цей скромний вірш,
Із трепетом священним усвідомив,
Що доторкнувся ангельського духа.
До...
Ще так недавно автор цих рядків
Зарозуміло і уперто твердив
Про «всемогутність слів», не визнавав,
Що може в мозку виникнути думка,
Яка людському слову непідвладна.
І, як на глум тій похвальбі моїй,
Два ніжні, милозвучні слова, — схожі
На італійські, ніби прошептали
їх ангели у сні «посеред рос
На місяцем залитому Гермоні», —
З безодні серця виникли самі.
Думки нездумні — чисті душі дум,
Свавільніші, божистіші від звуків,
Що будь-коли на арфі Ізрафель,
«Із найсолодшим голосом у світі»,
Спромігся відтворити. Я ж німий!
Перо безвладне випадає з рук, —
Тобі, кохана, на твоє прохання
Не можу я ні слова ввіднайти.
Безсилий думати і почувати —
Хіба ж то почуття — ця скам’янілість
Над золотим порогом світу мрій?
Знетямлений розкішним краєвидом
Хвилююся, тому що навкруги —
Праворуч і ліворуч, скрізь, у всьому,
В багряному серпанку вдалині,
Де виднокруг зникає — ти єдина.