Хіба не Доля це — тієї ночі —
Хіба не Доля (ймення їй Журба)
Мене спинила біля входу в сад
Вдихнути пахощі троянд півсонних
Ніде ні звуку, світ огидний спав.
Не спали ти і я (О Боже! Небо!
Як б’ється серце від сполуччя слів!).
Не спали ти і я. Спинивсь я, глянув,
І раптом позникало все навколо.
(Не забувайте, сад був чарівний!)
Перлинний відблиск місяця погас, —
Галяв мошистих, сплетених стежин,
Щасливих квітів і дерев тривожних
Не стало, і на леготів долонях
Позавмирали пахощі троянд.
Все зникло, все, лишилась тільки ти,
І навіть ні — лиш світло у очах,
Душа у вгору зведених очах.
Лиш їх я бачив — в них увесь мій світ,
Лише на них годинами дивився,
Лише на них, аж поки місяць згас.
Які нестримні повісті сердечні,
Здавалось, закарбовані навічно
У цих небесних сферах кришталевих!
Глибокий розпач і палка надія,
І гідності спокійний океан,
Шалена пристрасть і така бездонна
І нерозгадана жага любові!
Та ось Діана світла перейшла
На ложе хмар на західному прузі,
А ти, мов дух поміж дерев громаддя,
Вже відпливла! Та очі — залишились,
Вони і дотепер іще зі мною,
Освітлюють мені самотній шлях.
Вони не зрадили, як зрадили надії,
Вони зі мною і ведуть крізь роки,
Неначе слуги, я ж — покірний раб.
Їх служба — ласкою мене зігріти,
Я ж маю рятуватись їхнім світлом,
Вогнем їх електричним очищатись,
Святитись елізійним їх вогнем,
Надій красою сповнюючи душу.
Вони — ті зорі, на які молюся
Сумними і безсонними ночами.
Проте в безжальнім сяйві полуденнім
Я бачу їх — прекрасні дві Венери —
Яких несила сонцю погасити.
До Маргарет
Хто спокусив тебе зректись служінню
Джерелам бездоганної краси?
Від мудрості вигнанкою воліти
Злиденний жарт, а не почесну риму?
Писати? Переводити папір?
На ці слова й відписувати годі, —
Людина — пише, стримується — Бог.
Октавії
У колі друзів, де вино
І сміх і дотеп Час вінчає,
Не забуваю, все одно,
Що серце в тузі і відчаї
Належить лиш тобі!
Октавіє, не відбирай
Надій — утіхи у журбі —
У серця, сповненого вкрай
Покірністю тобі!
Самотність
Не був я із дитячих літ
Як всі, — не так й бачив світ
Як інші всі — чуття свої
Черпав не в спільнім ручаї.
І зовсім інше джерело
Мені печаль мою дало,
У радість сам шукав стежин,
Що я любив — любив один.
Коли ступав я за поріг
Життя буремного, то зміг
Спізнати таїну. Прийшла
Вона з глибин добра і зла,
Із водограїв і струмків,
З червоних скель, гірських шпилів,
Із сонця, що в блакитне тло
Осіннє золото несло,
Із блискавиці і грози,
З дощу прозорої сльози,
Із хмар в чистій синизині,
Яка, здавалося мені,
Летіла в далеч од землі,
Мов демон на крилі.
Айзекові Лі
(видавцеві)
Цій праці добровільно в бран
Я йшов — на лихо чи талан —
І, долю поєднавши з нею,
Служу їй тілом і душею.
Пані Луїзі Олівії Гантер
Не зведусь на ноги,
Хоч тікати б рад,
І нема спромоги
Серцю дати лад.
Гинуть всі надії,
Та піддавсь я мрії,
Ворожбі принад.
Так принадно в хащі
Зблискує змія,
І краса пропаща
Вабить солов’я.
В ту ману пташи́на
Вірить, сліпо лине
І жорстоко гине,
Як загинув я.