На столі поряд зі мною горіла лампа, а коло неї стояла невеличка скринька. В ній не було нічого незвичайного, і я часто бачив її раніше, бо вона належала нашому домашньому лікареві; але як опинилась вона тут, на моєму столі, і чому я здригнувся, побачивши її? Цього ніяк не можна було пояснити, і мої очі врешті опустились на сторінки розгорненої книжки, на підкреслену в ній фразу. То були незвичайні, але прості слова поета Сааді: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чому ж, коли я перебіг їх, на голові у мене волосся стало дуба, а кров у жилах захолола?
У двері хтось легенько постукав — і, блідий, наче мешканець могили, навшпиньки ввійшов служник. В очах його був нестямний жах, і він звернувся до мене тремтячим, хрипким, дуже тихим голосом. Що він сказав? Я почув якісь уривки фраз. Він говорив про нестямний крик, що роздер нічну тишу... про те, як зібралася челядь і рушила туди, звідки долетів крик; а потім пронизливо виразним шепотом він розповів про осквернення могили... про спотворене тіло з розповитим саваном... але ще тремтяче... з іще не завмерлим віддихом... ще живе!..
Він показав рукою на мій одяг — він був брудний, заляпаний кров’ю. Я мовчав, і він лагідно взяв мене за руку: на ній були відбитки людських зубів. Він звернув мою увагу на якусь річ, приставлену до стіни. Я якусь хвилину дивився на неї: то був заступ. Я скрикнув, кинувся до столу й ухопив скриньку, що стояла на ньому. Але не зміг відчинити її; руки мої тремтіли, скринька вислизнула в мене з рук, важко впала додолу й розбилась; а з неї, торохтячи по підлозі, висипались якісь зуболікарські інструменти, перемішані з тридцятьма двома невеличкими предметами ніби зі слонової кістки, що розприснулись на всі боки.
Дивовижна пригода Ганса Пфааля
В серці мрій буйний рій,
Ним правую, як хочу,
Спис-огонь у руці, вітер на повідці,
Мчу-лечу світ за очі.
Згідно з останніми вістями з Роттердама, місто це перебуває в стані неабиякого філософського піднесення. Справді, те, що там трапилось, — настільки несподіване, настільки нове і таке несумісне з усіма можливими передбаченнями, що немає жодного сумніву — всю Європу невдовзі охопить сум’яття, вся фізика завирує, а логіка з астрономією поб’ють горшки.
Кажуть, ніби такого-то дня такого-то місяця (щодо дати я не певен{11}) на великій Біржовій площі порядного міста Роттердама зібрався, невідомо для чого, великий натовп людей. День стояв теплий — на диво теплий, як на цю пору року, і цілковито безвітряний, тож нікому не псувався настрій від того, що його час від часу кропило приязним дощиком із здоровенних клубів білого хмаровиння, що обсіло блакитне склепіння небес. Однак десь під полудень у натовпі знялося легке, але помітне хвилювання, й одразу заляскало десять тисяч язиків, а наступної миті десять тисяч облич піднялося до неба, десять тисяч люльок випало враз із десяти тисяч ротів і грянув крик, тихіший хіба що від реву Ніагари, та довго ще нісся голосною, несамовитою луною по всіх вулицях, всіх околицях Роттердама.
Причина цього ґвалту невдовзі з’ясувалась. З-поза одного із згаданих вище здоровенних клубів хмаровиння на відкритий клапоть блакиті поволі випливало якесь чудернацьке, неоднорідне, але нібито тверде тіло — таке дивовижне за формою, таке химерне будовою, що в юрми нормальних міцнотілих міщан, які стрічали його внизу з роззявленими ротами, ніякісінького вияву розуміння чи належного захоплення воно не знайшло. Що б то могло бути? Що, до всіх роттердамських чортів, могло б воно значити? Ніхто не знав, і навіть не здогадувався, — навіть Минхер Гордіюс ван Недогерцог, бургомістр, і той не бачив ні найменшої ниточки, що помогла б розплутати цю головоломку; отож, позаяк чогось розумнішого годі було придумати, всі як один тихенько вклали люльки назад до ротів і, не спускаючи очей зі з’яви, пахкали ними, переставали пахкати, пленталися кудись і бурчали казна-що, — тоді пленталися назад, знову бурчали, знов переставали і знову пахкали.