За цей час об’єкт, котрий зродив стільки цікавості і стільки диму, спускався все нижче, все ближче до благопристойного міста. Через кілька хвилин його вже можна було розглянути докладно. Виявилося, що це... так! безперечно, це був різновид повітряної кулі, але безперечно й те, що такої кулі в Роттердамі досі не бачили. Бо, дозвольте спитати, — чи бачив хто, щоб повітряну кулю майстрували з брудних газет? Ні, такого в Голландії не бачив ніхто; але ж ось, під самим носом у публіки — а чи майже над самим її носом, — не що інше, як ота сама куля, і виготовлена вона (свідчу за якнайвірогіднішим джерелом) з отого самого матеріалу, що його ніхто й ніколи досі не вживав для таких цілей. Річ, як на здоровий міщанський глузд роттердамців, украй образлива. А щодо форми об’єкта, то вона вартувала ще гіршого осуду. Чистий тобі блазенський ковпак догори дном... чи щось подібне. І порівняння це нітрохи не втратило на силі, коли, придивившись, публіка вздріла підвішену знизу чималеньку китицю, а вгорі, вздовж верхнього краю, чи то пак основи цього конусоїда — віночок невеличких інструментів, схожих на овечі дзвіночки, що безугавно видзвонювали мелодію «Бетті Мартін». Мало того! Під фантастичною цією махиною на голубих пасках висів, замість гондоли, велетенський брунатний бобровий капелюх з широченними крисами і півкруглим наголовком, обвитий чорною стрічкою й прикрашений срібною пряжкою. Цікаво, що чимало роттердамців присягалося, начеб вони бачили отой самісінький капелюх уже не раз; та й, здається, ціла громада витріщилася на нього, як на доброго знайомого, а у фрау Греттель Пфааль навіть вихопився радісно-здивований вигук, і вона заявила, що то — достеменний капелюх особисто її рідного чоловіка. Що ж, цю обставину варто було зазначити, тим більше, що Пфааль, разом з трьома товаришами, цілком раптово й невідомо як, фактично зник із Роттердама років з п’ять тому і до цієї хвилини будь-які спроби будь-що довідатись про нього були марними. Щоправда, недавно в одній Богом забутій місцині на схід від міста знайшли якісь начебто людські кістки серед купи дуже дивного на вигляд сміття; дехто понавигадував навіть, що на тім місці сталося жахливе вбивство і що жертвами, скоріше всього, були Ганс Пфааль з його братією. Та повернімось до нашої розповіді.
Повітряна куля (бо це, безперечно, була вона) спустилася вже футів на сто від землі, тож натовп унизу мав змогу роздивитися особу її власника. А особа й справді була унікальна. Був то чоловічок не більш як два фути заввишки; але й при такому мізерному зрості він, мабуть, беркицьнувся б зі своєї мініатюрної гондоли, якби не обруч на грудях, прикріплений до голубих пасів кулі. Тулуб у чоловічка був непомірно широкий, від чого ціла постать здавалася неймовірно круглою. Стіп його, звичайно, не було видно зовсім. Руки мав здоровенні, волосся — сиве й зібране ззаду в косичку; ніс довжелезний, з горбинкою і хворобливо червоний; очі великі, блискучі і бистрі; щоки й підборіддя, хоч і в старечих зморшках, але дорідні, пухкі, аж подвійні; тільки от вух, бодай яких-небудь, на його голові годі було знайти. Чудернацький цей чоловічок мав на собі широкий сатиновий сюртук кольору небесної блакиті й, до пари йому, тісні штани до колін, застібнуті внизу срібними пряжками. Жилет його був з якоїсь жовтогарячої тканини; на голові — білий тафтяний кашкет, хвацько заломлений набакир; довершувала увесь стрій хустка криваво-червоного шовку, обмотана довкола шиї й вигадливо зав’язана у бант неосяжних розмірів, що граційно спадав на груди.
Спустившись, як я вже казав, на висоту близько ста футів від землі, підстаркуватий міні-джентльмен раптом явно стривожився і, здається, не мав бажання посуватися далі, в напрямку terra Jima[12], Отож, випорожнивши полотняний мішок з піском, що далося йому нелегко, він припинив спуск. По чому взявся, вельми сквапно й схвильовано, видобувати з бічної кишені сюртука великий сап’яновий гаман, підозріливо зважив його в руці, глипнув на нього з крайнім подивом, вочевидь уражений його ваговитістю. Нарешті відкрив гамана, витяг звідтіль величезний лист, опечатаний червоним воском і дбайливо обв’язаний червоною стрічкою, та й пустив його просто під ноги бургомістрові, Гордіюсові ван Недогерцогу. Його світлість нахилився, щоб підняти листа. Усе ще схвильований, повітроплавець почав спішно готуватись до відльоту, вочевидь не маючи потреби затримуватись у місті; для цього слід було позбутися певної частини баласту, тож зо п’ять мішків, які він повикидав, не завдаючи собі труду їх спорожнити, мали нещастя приземлитися, один за одним, на спину бургомістра і не менш як п’ять разів поспіль збивали його з ніг, на очах у всіх і кожного в Роттердамі. Не подумайте, однак, ніби славний Недогерцог дозволив, щоб отому підстаркуватому чоловічкові таке нахабство минулося безкарно. Якраз навпаки, — кажуть, за кожним із цих п’яти перекидань бургомістр не менш як п’ять разів відверто і люто пахконув люлькою, за яку вчепився що було сили і якої вже й не відчепиться (з Божої волі) до кінця своїх днів.