Правду кажучи, завзяття й ентузіазм характеру швидко зробили мене визначною постаттю серед шкільних товаришів і з часом, поступово, внаслідок зрозумілих процесів, дали мені владу навіть над старшими учнями — за винятком одного. Цим винятком став школяр, котрий, зовсім не мій родич, носив, одначе, моє ім’я та прізвище. У цій обставині немає нічого дивного, оскільки, попри наявність у мене шляхетних пращурів, було воно одним із поширених прізвищ, котрі, здається, за давнім правом іще з сивої давнини належать і черні. У цій розповіді я назвався Вільямом Вільсоном, вигаданим ім’я, не дуже далеким від справжнього. Тож із тих, кого на шкільному жаргоні ми називали «наша братія», тільки тезка наважувався змагатися зі мною в навчанні, у спорті й перепалках на майданчику, піддавати сумніву беззастережну віру в мої судження, не підкорятися моїй волі — одним словом, втручатися у моє деспотичне старшування у будь-якому питанні. Якщо існує на світі найвищий і найбеззастережніший деспотизм, це деспотизм володаря помислів над менш енергійними товаришами серед хлопців-підлітків.
Вільсонове бунтарство не на жарт спантеличувало мене, тим більше, що, попри напускну браваду, з якою я поставив собі за правило реагувати на його випади, в глибині душі я усвідомлював, що боюся його, й не міг не думати, що рівноправність, з якою він легко тримає себе, є доказом справжньої вищості, оскільки не бути побитим мені щоразу коштувало чималих зусиль. Втім, його вищість — навіть рівність мені — визнавав насправді лише я; наші товариші, ніби вражені загадковою сліпотою, схоже, навіть не підозрювали про такий стан речей. Справді, змагання, опір і особливо його зухвале й постійне перешкоджання втіленню в життя моїх планів не вважалися чимось вартим уваги. Здавалося, він повністю позбавлений честолюбства, яке рухало мною, і пристрасної енергії розуму, що давала мені можливість бути першим. Можна було запідозрити, що в суперництві ним керувало лише химерне бажання зруйнувати плани, здивувати чи знищити мене; хоча інколи я не міг не помічати зі змішаним почуттям подиву, приниження та враженого самолюбства, що до образ, фізичних і моральних, до вічно недоречних суперечностей він додавав непрохану люб’язність. Я завжди вважав таку виняткову поведінку ознакою безмежної зарозумілості, що набувала вигляду грубого покровительства й заступництва.
Швидше за все, остання риса Вільсонової поведінки в поєднанні з ідентичністю наших імен, а також звичайний збіг, який полягав у тому, що ми вступили до школи одного дня, спричинили плітки про нашу кровну спорідненість, причому ходили ті плітки серед старшокласників. Останні, як правило, рідко цікавляться справами молодших товаришів. Я повідомив раніше, чи принаймні мав би повідомити, що Вільсон жодним чином не був пов’язаний з нашою родиною. Втім, якби ми були братами, то були б двійнятами, оскільки, вже залишивши вотчину доктора Бренсбі, я випадково дізнався, що тезка народився 19 січня 1813 року — досить дивовижний збіг, адже в той день з’явився на світ і я.
Може видатися дивним, що, незважаючи на постійні тривоги, котрі спричиняло Вільсонове суперництво і його нестерпний дух протиріччя, я не міг його зненавидіти. Майже щодня відбувалися між нами чвари, в котрих, поступаючись мені перемогою, він до певної міри примудрявся змушувати мене відчувати, що заслуговує на неї. Моє почуття гордості і його справжня гідність не давали нам, як то кажуть, «щиро поговорити», хоча у характерах наших було чимало схожого. Ці риси пробуджували в мені почуття, яке, коли б не те наше суперництво, переросли б у дружбу. Важко визначити або просто описати мої справжні почуття до нього. Були вони подібні до різнобарвної та різнорідної суміші — трохи колючої ворожості, котра не була ще ненавистю, трохи пошани, більше поваги, ще більше страху — і величезна, хоча й ніякова цікавість. Гадаю, моралістам не потрібно пояснювати, що ми з Вільсоном були практично нерозлучною парою.
Незвичайна природа наших стосунків спрямовувала мої нападки на нього (а було їх багато, відкритих і таємних) у русло добродушного піддражнювання або розіграшу (що завдає болю, маючи при цьому вигляд невинних веселощів), а не в серйозну й цілеспрямовану ворожість. Мої спроби покепкувати з нього не завжди досягали мети, навіть якщо я заздалегідь планував усі деталі, оскільки тезка мій хоч і полюбляв дошкульно пожартувати з інших людей, та сам був геть недоступний для жартів і кпинів. Як по правді, мені вдалося відшукати тільки одне вразливе місце (пов’язане з певною особливістю, яка, очевидно, крилася у природній хворобі), котре будь-який суперник із більшою кількістю здорового глузду не став би зачіпати — мій антагоніст мав проблеми з голосовими зв’язками й міг розмовляти тільки гучним шепотом. Я не втрачав жодної доступної можливості познущатися з цього дефекту.