Немов прорвалася невидима бетонна барикада, і ти була в цьому винна: «…пробач мені, будь ласка, пробач…»
Це був відгомін твоєї молитви. А може, тобі причулося. Бо в цій тиші ти нарешті зрозуміла, що таке біль. І на цілу сходинку стала ближчою до розуміння татової біди.
Раптом до тебе хтось доторкнувся. Ти підняла голову. Мами не було. Присівши біля тебе, Саша дивився сумними очима і гладив тебе по спині. Потім несміливо і тремтяче його рука опустилася нижче.
Ти була в коротенькій сукенці, яка тобі дуже подобалось, але зараз тобі чомусь дуже сильно захотілось одягнути штани. Негайно. Не зволікаючи.
Татові теж, напевно, хотілося встати зі свого ліжка, але він не міг. Як ти його тепер розуміла!
— Ніколи — чуєш? — ніколи більше я з тобою не розмовлятиму.
Саша відсмикнув руку, немов обпікся. Не дивно. Усе твоє тіло горіло вогнем. І очі, мабуть, також. Саша хотів був щось сказати, але не сказав, а встав і вийшов.
Тоді ти опустила голову і, намацавши рукою ведмежатко, яке мало необережність опинитися поруч, спробувала відкрутити йому голову. Але не вдалося.
Застогнала. Трохи полегшало.
— Як ти посмів нас покинути?.. — прошепотіла сухими гарячими губами. — Як… як… як?
Твоя душа не пройшла випробування чистилищем.
Ти скотилася в пекло. Ненадовго. Усього на десять років.
Через десять років. Субота, 7 червня 2000 року
Нічна гроза не принесла полегшення: вся вода зі сходом сонця миттєво випарувалась і наситила собою кожний кубічний міліметр повітря; можна було спокійно вбивати в нього цвяхи — настільки загус простір між атомами кисню, водню й азоту, загус і зацементувався тридцятьма п’ятьма градусами тепла, утворивши пекельний коктейль. Погода підсовувала цей коктейль людям: дихайте, якщо зможете.
Марія спробувала зосередитись, але фотограф клацав так завзято, що вона ледве стримувалася, щоб не затулитися від сліпучих спалахів руками.
Не звикла вона фотографуватись. Останній раз робила знімки в шістнадцять років, на паспорт, — страшненька вийшла світлина, людям її краще не показувати.
Влад крадькома зиркнув на годинник, подумав, що треба було заплатити цьому священикові за скорочений варіант обряду, машинально облизав губи, які пошерхли від спеки, і здивувався несподіваному присмакові на язиці. Потім згадав, як у ЗАГСІ пані у перуці, сяючи штучною усмішкою милостиво дозволила йому поцілувати дружину, і ледве стримався, щоб не сплюнути на рушник, який розстеляли перед молодою парою дружба з дружкою: «І що за гидоту додають у ці помади?»
…Вона з’явилася, коли попереду замайоріло довгоочікуване закінчення, і свіжозаручений чоловік подав руку своїй дружині, гадаючи про себе, чи завжди вона така повільна, чи тільки коли треба поквапитися. З’явилась у храмі, як на базарі, — в розтоптаних мештах, подертих капронах, спідниці, защіпнутій аграфкою, ситцевій блузці й хустині з ружами. Увійшла з клунками, які опустила просто посеред церкви, стала навпроти молодих, відхекалася, витерла кінчиком хустки лице, сплеснула в зашкарублі долоні й видихнула:
— Біда, Харитоне… біда. Григоре, Касуню, біда.
Біда мала червоні очі й висолоплений язик. Вона увесь цей час чатувала під церквою, як старець на мідяки, як діти на цукерки, — чатувала на душі.
— Зайнялася ваша стодола. Ну, пам’ятаєш, Харитоне, на вашому обійсті була стара-престара стодола, ви все поривались її знести, та руки не доходили? Гроза вночі була, блискавка як ударить, а вона ж уся геть мохом поросла, от і тліла покрівля, поки не зайнялася. Ну, сусіди збіглися та й погасили, але ж це недобрий знак. Біда. Той, хто збудував стодолу, гнівається, що ти не приїхав і не попросив благословення. Не можна одружуватися без благословення, синку. Я все кинула, побігла на поїзд, думала — встигну. Шкода, не встигла. Не буде вам життя у цьому шлюбі, ой не буде, це вам стара Микитиха каже. Касуню, Григоре, хоч ви йому скажіть. A-а, ви нігди ні в шо не вірили…
Незважаючи на повідкривані навстіж вікна, у салоні «Опеля» задуха стояла — хоч бритвою ріж.
Лінивий протяг, мов розвідник, закинутий у тил ворога, тихенько, по-пластунському пересувався від одного вікна до іншого, намагаючись нічим не виявити свого існування, а стрічки, кокарди й надувні кульки, що мали б прикрашати автомобіль, надавали йому дурнуватого вигляду солідного академіка, якому забаглося серед міста побавитися цяцьками…
Марія відчувала, як піт стікає між лопатками, а нижня спідниця сплутує ноги: «Громи б побили цю тафту!»