Незадовго до ранку Марія потерла очі, запакувала свій скарб на горішню поличку шафи, впала на ліжко, подумала, що хтось може запросто увірватися, поки вона спить, не мала сили додумати цієї думки, а не те що встати і забарикадувати двері. Та все ж устала і забарикадувала двері і заснула вже на ходу, забувши подумати, що хтось може рознести її барикаду й оком не зморгнувши…
Хтось, лежачи у ліжку і дивлячись у стелю, подумав всоте за сьогоднішній день про неї, про те, як було б добре зараз увірватись у її кімнату й нагадати їй про ніч, що стала переломною у їхньому житті, і про те, що вона даремно вдає, що тієї ночі ніколи не існувало.
Але як їй, тварюці, вдалося втекти?
Марія викрутила ганчірку і аж підскочила від лункого, як постріл, дзвінка у двері. А мала б уже звикнути…
Вона поклала ганчірку біля відра, витерла руки й пішла відчиняти.
Будинок уже не видавався їй таким великим, як того ранку після весілля, коли чоловік уперше привів її до свого порога, і вони разом із подарунками, зайвим ящиком горілки, караваєм, тортом і її сумегою ввалилися у передпокій…
Тоді вона спитала, куди йти, чоловік показав нагору і праворуч, вона піднялася білими сходинками, потрапила у коридор, слухняно повернула праворуч, на півдорозі прислухалася, завернула назад до входу, але чоловіка і слід згинув… разом із ящиком горілки. Постоявши так, вона спустилася, вийшла до воріт, перенесла коробки з посудом до хати, поскладала їх попід сходами, самотужки розшукала ванну і залізла туди на годину.
Тоді їй на мить здалося, що будинок величезний, і вона загубилася й вийшла не до того входу, яким увійшла, а чоловік увесь цей час її шукає.
Тепер вона знала, що він просто-напросго спустився іншими білими сходинками у підвал. І не захотів звідти виходити…
Марія вдихнула в себе повітря й цілу хвилину відчиняла вхідні двері.
Ноги за цю хвилину стали ватяними, і — як назло — поруч не маячило дзеркало, яке можна було б розбити, щоб заспокоїтись. А коли відчинила — зрозуміла, що дзеркало зайве.
Вузькі чорні сонячні окуляри, стріха дрібнюсіньких косичок із різнокольоровими гумками на кінчиках, клаптик червоного стрейчу на грудях, чорна зі звабливим запахом спідничка, босоніжки на височезних підборах із тоненькими ремінцями, маленький через плече рюкзачок і жуйка, як завершальний штрих композиції…
Ховатися можна і таким способом, — погодилася Марія, відчуваючи, як її відвага — завжди така слабенька, безсила — міцніє, і ноги вже не тремтять. Страх — і той здивувався цій несподіваній переміні.
На бетонних сходах стояла п’ятнадцятирічна краля і більше ні душі довкола. Але якщо хтось ховається — отже, є від кого.
— Бармак Володимир Григорович тут живе? — глянула краля на Марію, знявши окуляри.
Такий погляд найкраще вдається саме у п’ятнадцять років: треба задерти підборіддя, важко опустити повіки і не моргаючи та обов’язково монотонно рухаючи щелепами, просочити його, як туман, крізь вії. І коли такий погляд досягне адресата, бідоласі почне здаватися, що його зараз почнуть бити.
— Перепрошую, але хто його питає?
Тільки ввічливість здатна врятувати в такі моменти від надмірного потовиділення.
— Я питаю, а що?
Якщо до цього погляду додати млявий, неживий голос, — то противник рятуватиметься від вас втечею.
— Я передам йому, що ви заходили…
Краля переступила поріг і ходою манекенниці рушила углиб будинку. Марія хвилину постояла біля порога, потім зачинила двері й рушила слідом.
Вона не помилилася.
Більшість добропорядних громадян боїться їх. Вони тусуються у підозрілих місцях, лаються через слово, чвиркають крізь зуби, вештаються без діла, голосно регочуть, цілуються привселюдно, нюхають, колються, чіпляються до самотніх перехожих, ґвалтують, грабують, убивають…
Більшість громадян, які захищають добро й порядок, насправді із задоволенням придушила б усю цю погань. Те саме зробила б і друга сторона. Якби їх не поєднували вутлі, ледь зримі пута наступності поколінь.
Дві окремішні раси, що заважають одне одному жити так, як вони хочуть.
Дорослі і підлітки.
Так було і так буде.
Краля тим часом просувалась углиб будинку, з виглядом міжнародного експерта оглядаючи кожну дрібницю.
— А тут що?
— Санвузол.
— А там?
— Не знаю.
— Як так? Ти що, новенька?
— Можна і так сказати.
— А як бос? Не дуже утискує?
— Та ніби… не дуже.
— Угу… А це… це спальня. Дуже добре. Нагорі?..
— Кімнати для гостей.