Двері були прочинені, неначе запрошували тебе: увійди.
Ти стояла і дивилася на вузьку шпарину, вужчу навіть від твоєї долоні, і не знала, кого кликати, куди бігти, де ховатися від кімнати, якої нема.
Тобі здавалося, що ти стоїш дуже-дуже тихо, але звідти почувся знайомий голос:
— Можеш зайти. Я не зроблю тобі нічого поганого. У неіснуючій кімнаті жив неіснуючий Бог.
Ти увійшла. Міцно-міцно замружившись. Торкаючись долонями стін, щоб не впасти. Не бажаючи заходити, але як можна відмовити Богові, якого нема. — А ти виросла.
Мовчання.
— І коси якими довгими стали.
Знову мовчання.
— Тобі пояснили, де я був?
Ти заперечно покрутила головою. Важко — скажу вам — крутити головою, коли нічого не видно: здається, що зараз впадеш.
— Зрозуміло. Дітям зазвичай не говорять правди.
Чомусь. А потім дивуються, звідки брехуни беруться.
Підступним був. Говорив так, як колись, — не швидко і не повільно, не серйозно і не глузуючи, не говорив, а казку розповідав. І ти, — шкода, що така велика, — піймалася у сіті його голосу, як дурна золота рибка.
У вітальні панував присмерк, а в ньому, в кріслі, обкладеному подушками, сидів…
Ти сердито тупнула ногою. Чому не може бути все, як колись?! Ти більше так не бавишся!
І, ображена, повернула до виходу. Але сіті його голосу знову обплутали тебе зусебіч — не видертися.
— Що б не сталося, Марічко, пам’ятай: я завжди буду з тобою.
— Як може хтось бути, якщо його нема?! — викрикнула ти, страшно злостивлячись: на нього, на себе, на всі казки на світі, в яких нічого не мовиться про темні вітальні та обкладені кріслами подушки.
— А ти заплющ очі, заплющ-заплющ, ти так гарно вмієш це робити… А тепер уяви собі… ну, скажімо, трамвай. Уявила?
— Шістку чи дев’ятку?
За спиною почувся тихий сміх.
— Ти неперевершена, Марусику. Який тобі більше подобається?
Хай би він сто разів назвав тебе на ім’я, — ти б слухала і слухала, бо ніхто у світі не вмів тебе називати так, як він… хай би називав тебе як хотів, ти б усе стерпіла, аби лиш казка закінчилася щасливо.
— Мені більше подобається дев’ятка. Вона зупиняється якраз біля кафе зі всілякими десертами й коктейлями. Ну, знаєш?..
— «Вишиванка»?
— Ага.
— Хай буде дев’ятка. А тепер розплющ очі. Що ти бачиш?
— Стіну.
— Трамвай зник, але ж він був. Він залишився у тебе в голові, і якщо захочеш, ти знову зможеш його викликати у своїй уяві… якщо тільки захочеш. Так і я: ти підеш у Королівський ліс — і згадаєш, як ми з тобою там ходили, підеш до озера — і я там буду, підеш на Замок — я піду з тобою. Не обов’язково пам’я… пам’ятати мене постійно: найменша згадка — і я біля тебе.
— Але я не хочу тебе нікуди викликати. Я хочу, щоб ти був і ходив зі мною сам!
Голос позаду замовк. Тобі набридло стояти лицем до стіни, але зараз той голос усе залагодить — і ви махнете разом на коктейль. Або на десерти. Або на те й інше.
Чого ж він мовчить?
— Я теж, мабуть, винен: не показував тобі бруду та кіптяви, забирав тебе від цього всього подалі, думав, ще зарано, ще встигну… Але я ще маю час… трохи часу…
А от цього разу голос тобі не сподобався категорично.
— Я нічого не розумію!
— Давай зіграємо у гру.
— Я не хочу гри! Я хочу десерт. І коктейль. І щоб з тобою…
— Прошу тебе. Ця гра не займе багато часу.
— Ну… якщо небагато…
Чому золота рибка тричі потрапляла до рук рибалки, якщо вміла виконувати будь-які бажання? Невже не легше побажати, щоб невід розірвався і випустив її на волю?
А може, саме цього вона й не хотіла?
— Будемо гратися в сліпого. Ти обходитимеш усю кімнату із заплющеними очима, цур — не підглядати. Коли наштовхнешся на якусь річ, спробуй відгадати, що це таке, детально опиши цю річ, а тоді розплющуй очі й дивися, чи правильно описала. Починаємо?
— А ти?
— А я буду зараховувати очки: за кожну правильну відповідь — одне очко.
— Як у футболі!
— На старт, футболістко, увага, марш. Тільки обережно.
Випроставши руки та обмацуючи ними простір, ти рушила вперед.
Диван ти описала точно, тумбочку більш-менш точно, вазу на тумбочці — ну, не зовсім точно, телевізор — смієтесь! що може бути простіше, — фотографію на телевізорі — ну, не відгадала, ну, забула, це було так давно, ви тоді всі разом ходили в цирк, де фотографувалися разом із клоуном…
Підступна була гра, ти й не помітила, як дійшла до крісла, — того самого, з подушками, — і завмерла.