Прозові твори

Федькович Осип Юрій ПРОЗОВІ ТВОРИ САФАТ ЗІНИЧ

Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута б'ють да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже і вдав. А пан майор наш і розсудили:

- Тобі,- кажуть,- не при вербецирці маятись: скоро по обрихтунку підеш до полку.

От і пішов.

Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки зайшли.

Мене дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по кватирах собі стояв. А добрі кватири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі як у нас, чи що.

А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись.

А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була - ув одно лежала. А діточок не було в неї, лиш одна дівчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці її тихонькі та благонькі або в личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі була!

У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат було і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з дому), і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, - каже,- бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?"

Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так. Як го було одного вечора не видить, то і вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така вже установа, що два або три роки передом собі слово дають, а відтак аж побираються.

А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав, мабуть.

Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій кватирі гомін Прибігаємо, аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали і питати, що отеє таке за лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люде всі якраз нам і відповістили:

- Янко,- кажуть,- відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча, коли знаєте.

- Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не сказав.

Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру.

У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля.

Увечір збирається і Сафат.

- А ви куди оце? - питаю.

- На весілля,- каже,- іди принеси мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені червінця.

Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. "Що тут робити?" - думаю я собі. Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю.

- А там що таке? - питаю людей.

- Сафат Зінич застрелив молодого,- уповідають. Я закаменів.

- А де ж він? - кажу (Зінич оце).

- Пішов сам до арешту,- кажуть.

Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль!

- Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?

- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.

Жовняр раз був.

СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ

Повісточка

Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той на папері не спишеш, - такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. "Що ти, дівко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!"  А легіні наші мов не видять, що дівчата в'януть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі вхопишся, так засіяють!..  Вечір дав бог тихий та милий, - сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять так ходять попри їх ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та високими нашими горами! - Чого ти так засумував, Василю? - став один легінь другого питати. - Чи не болить тебе знов голова? - Або мене коли голова боліла? - каже другий.

- А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?

Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:

- А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що козир-дівка?

- Дівчина на цілу Буковину! - каже Іван. - Гадаю за тиждень старости слати.

Василя мов на паль хто посадив би.

- І я гадаю, - каже. - старости посилати.

- Як собі, братчику, любиш! - умкнув Іван та й стис плечима.

Василь ще дужче осердився:

- Таже, - каже, - оба, чей, з нею не оженимося?

- Оба, правда - ні, але я то знаю, що оженюся з нею.

- А чому ти, чому не я?

- Тому не ти, - каже Іван, не тративши ані раз доброї волі, - бо я старший, і дівка моя має бути!

- Коли ж бо вона мене любить, - каже Василь, а сам аж кипить.

- А я її люблю, - каже Іван, мов кам'яний.

- Або най так буде, - каже Василь, - як дівка пристане.

- І так ні, - став Іван спроволока говорити. - Олена буде моя!

- Хіба мене не буде! - кремснув Василь.

- На таке я зараз пристаю, - відвернув Іван смішком. - Ходім та поміряємося: хто виграє, того й дівка буде.

- Ходім! - крикнув Василь.

- А чим, ножами чи пістолетами? - питає Іван.

- Чим хоч! - верещить Василь. - А Олена буде моя!

- Та вже побачимо, - рече Іван, - як нам лицарське щастє послужить. Гайда!

Пішли в чагір... Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.

Іван і Василь - були се два багатирські сини із Соколія.

Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне любилися, - бувало, ні кроку один без другого.

Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли піде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте, опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то гатить топірцем - не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук, а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить бути, аби не знати що, - дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину, та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата: