У будинках, барах, тавернах, кав’ярнях, ресторанах, у політичних асоціаціях і дискусійних клубах, де зібралися виборці-прихильники партії правих, партії центру і навіть партії лівих, промова прем’єр-міністра широко коментувалася, хоч, цілком природно, по-різному й з різними відтінками. Більше всього радості ця промова принесла не тим, для кого вона призначалася, а членам партії правих, які, підморгуючи один одному, раділи з того, яку чудову практику застосував їхній лідер, що колись мала назву сьогодні-хліб-завтра-морква й у давнину застосовувалася переважно до віслюків і мулів, але в новітні часи зі зміною історичних обставин знайшла собі успішне застосування й у сфері людей. Тим часом деякі войовничі елементи вважали, що прем’єр-міністр мав би закінчити свою промову оголошенням про запровадження надзвичайного стану, що все сказане ним потім було зайвим, що із сучими синами можна розмовляти лише кийком і дубиною, що церемонитися з ними не випадає, що з ворогами розмова має бути коротка, ну й у такому дусі вони виражали свої емоції й далі. Їхні колеги заперечували, що таких крутих заходів оголошувати не слід, що прем’єр мав свої аргументи, але ці пацифісти, як завжди наївні, не знали, що бурхлива реакція непримиренних була лише тактичним маневром, який мав на меті підтримувати войовничий дух своїх прихильників. Щоб жити й існувати, потрібен був порядок і спокій. Представники партії центру, будучи опозицією й погоджуючись із фундаментальними вимогами, тобто нагальною необхідністю перекласти на когось відповідальність і покарати винних або змовників, вважали невиправданою суворістю запровадження надзвичайного стану, тим більше не знаючи, протягом якого часу він триватиме, й вони вважали, що в кінцевому підсумку було б абсолютно невиправданим позбавляти прав того, хто не вчинив іншого злочину, як скористатися одним із них. Чим же це може закінчитися, запитували вони, якщо будь-який громадянин може звернутися в конституційний суд. Набагато розумнішим і патріотичнішим, заявляли вони, було б утворити уряд національного порятунку, де були би представлені всі партії, бо позаяк реально існує ситуація колективної небезпеки, то її не варт намагатися розв’язати за допомогою надзвичайних заходів, бо якщо такий стан захоче запровадити партія правих, то вона втратить стремена, а незабаром ми побачимо, як вона випаде із сідла. Щодо прихильників партії лівих, то вони всміхалися на думку, що їхня партія візьме участь у коаліційному уряді, але насамперед їх тривожили результати виборчого процесу, в якому вони втратили багато голосів, бо якщо під час останніх виборів вони набрали п’ять відсотків голосів і досягли двох із половиною відсотків у першому турі цих, то тепер вони мусили задовольнитися жалюгідним одним відсотком і чорним майбутнім попереду. У результаті свого аналізу вони підготували комюніке, в якому стверджувалося, що, не маючи об’єктивних причин вважати, що голосування порожніми бюлетенями мало намір підірвати державний лад або стабільність системи, буде правильним визнати чистою випадковістю різницю між бажанням домогтися змін у такий незвичайний спосіб і пропозиціями прогресу, викладеними у програмі партії лівих. Не більше й не менше.