Економ непомітно підкрався до нього, багатозначно відкашлявшись. Почервоніле від вітру опухле обличчя ольденбурзького селянина, котрий невідомо звідки взявся в Швабії, до того ж незбагненною іронією долі отримав посаду.
– Поганий рік, сер, – сказав він з чітким північнонімецьким акцентом. – Поганий рік. У зерна у сховищах небагато. Добре, що вже весна.
Даніель не став коментувати ці відкриття.
– І цей не буде кращим, пане. Жахлива поразка на півночі, Валленштайна повністю розбили восени. Кажуть, єретики підписали угоду з дияволом. І все це від того.
Граф все ж не потрудився ощасливити слова економа коментарем. Не в останню чергу тому, що той був ідіотом, який отримував незрозумілу — і, мабуть, непереборну — насолоду повторювати речі, абсолютно очевидні й відомі всім. Тому що звістка про листопадову поразку Валленштайна під Лютценом дійшла до Тальфінгена вже в грудні разом із чутками про сатанинські практики протестантів, які мали забезпечити їхню перемогу. Не кажучи вже про те, що економ, який з незрозумілих для всіх причин залишався при папізмі, протягом шести років послідовно відмовлявся змиритися з тим фактом, що його господар є лютеранином, і щоразу роздумує вигнати його під три чорти кожен раз, коли підлеглий повторює: "Горе, пане мій, єретики! Горе!". Проте скотиняка з півночі дуже добре знала свою справу, і тому йому все ще було місце в графському замку. Без нього мало чого було б у коморах – нічого б не було. Як і в Аулендорфі, куди Даніель нещодавно тихенько відправив десять бочок уже зіпсованої через тривале зберігання пшениці.
– Горе, пане. Страшні часи. Цей рік не буде кращим, — завершив свій простий монолог економ, похитав головою, не злякавшись відсутності відповіді, і пішов. Мабуть, його потреба в самовираженні була повністю задоволена.
Хазяїн Оберхалфінгена не рухався зі свого місця. Він озирнувся, вилаявся, потупотів і задумався. Йому не потрібна була селянська мудрість, щоб знати, що цей рік не буде кращим. Перші бруньки на деревах ще не з'явилися, а все виглядало вже погано. Хоча б через несподіваних гостей.
Ерікссон приїхав незабаром після Нового року. Дійсно, серце Даніеля стиснулося від думки про розвідку Його Величності Короля Швеції, коли він дивувався, як швидко вони винюхали про цю жахливу історію й з’явилися тут, у Швабії, на півдні Німеччини, поруч із маєтком Максиміліана Баварського, який , якби він дізнався, що граф приймає шведів, – довго б не вагався, і навіть узимку добрався б до Тальфінгена і не залишив від нього каменя на камені. Ось чому Бессерер був не в захваті від блакитних плащів північних драгунів, хоч і наказав відкрити ворота і запустити невеликий загін у двір. Він також не дозволив нічого пізнати по собі, коли довговолосий шведський офіцер з русявою бородою зіскочив з свого високого, доглянутого коня, якому явно не бракувало саксонського вівса, і, відкинувши плащ, привітався з ним і ввічливо представився:
– Стефан Ерікссон, пане, до ваших послуг. Я прибув із повідомленням від генерала Шарффенштейна.
– Граф фон Бессерер–Тальфінген. – Даніель люб'язно вклонився. – Я пропоную вам покинути подвір’я. Будь ласка, вибачте за мою прямоту, але я також пропоную вашим людям припинити тинятися околицями та залишитися в замку. Вигляд шведських солдатів може роздратувати навколишні імперські гарнізони.