Та головна заслуга журналу полягає в статтях під рубрикою «Розмаїтості», найкращі з яких доктор Манімані називає дивовижами (хоч би що те значило), а всі інші — концентратами. З таким родом письменства я вже давно була знайома, однак лише після недавнього візиту до містера Блеквуда (за дорученням асоціації) по-справжньому збагнула прийоми композиції. Вони прості, але не такі легкі, як сама політика. Коли я з'явилася в редакції містера Блеквуда й виклала йому наше прохання, він ласкаво запросив мене до свого кабінету й докладно розтлумачив увесь процес.
— Моя люба мадам, — почав він, явно зачарований моїм розкішним убранням, себто малиновим сатином у зелених agraffas та жовтогарячих auriculas. — Моя люба мадам, — провадив він, — прошу сідати. Суть справи ось у чому: той, хто пише концентрат, мусить насамперед запастися дуже чорним чорнилом, дуже великою ручкою з дуже тупим пером. І завважте, міс Псіхеє Зенобіє! — Витримавши паузу, він заговорив із більшим завзяттям і врочистістю: — Завважте: ніколи не відточуйте пера! Ось у цьому, мадам, і весь секрет, уся суть концентрату. Дозволю собі сказати, що ще ніхто, хоч би який був геній, не написав справним пером, — зрозумійте мене правильно, — вправної статті. І повірте: коли рукопис можна прочитати, то читати його не варт. Це наш головний принцип — і якщо ви не пристаєте на нього, розмова наша вичерпана.
Він замовк. Та оскільки я, звичайно, не мала жодного бажання вичерпувати на цьому нашої розмови, то відразу ж погодилася з цією промовистою заявою, в істинності якої ні на крихту не сумнівалася. Це його начебто задовольнило, і він провадив далі:
— З мого боку, мабуть, негоже, міс Псіхеє Зенобіє, відсилати вас за зразком до якоїсь статті або навіть кількох, але деякі приклади я все-таки наведу. Ну, взяти хоча б... О: «Живий мрець»* — суперштука! Це звіт одного джентльмена про пережите в забитій домовині, — смаковитий, повен жаху, жалю, метафізики й ерудиції. Ви б заприсяглися, що автор виріс не деінде, як у домовині. Або, наприклад, «Сповідь наркомана»* — прекрасна річ! А яка багатюща уява, яка глибока філософія, які прозорливі гіпотези! Скільки вогню, шаленства і бозна-чого незрозумілого. Такий собі ласий шматок базіканини, і читачі з утіхою проковтнули його, гадаючи, ніби автором був Кольрідж.* Та, скажу вам, це робота мого улюбленця — бабуїна Джуніпера. Він зліпив її за склянкою голландської горілки з водою — гарячої, без цукру (в що годі було повірити, якби це не вийшло з уст самого містера Блеквуда). Далі — «Дослідник мимоволі».* Це про джентльмена, що пікся в печі, а вийшов з неї цілий і живий, правда, трохи підпечений. Або ж візьмімо «Щоденник покійного лікаря».* Публіці до смаку прийшлася палка демагогія й зимна грецька мова. Мали ми й «Чоловіка у дзвоні».* Стаття, скажу вам, так собі. Тому я б не дуже радив її наслідувати. Йдеться про хлопця, що засинає під удари церковного дзвона й будиться від похоронного подзвону, — він божеволіє і, витягши записника, занотовує свої почуття. Почуття — це вам не абищо! Тож заклинаю вас, міс Зенобіє: хоч би що з вами робили, — топили або вішали, — ніколи не розгублюйтесь і всі почуття — на папір, а вам за це — десять гіней за аркуш. Як хочете писати сильно — надавайте хоч трохи уваги почуттям.
— Про що мова, містере Блеквуд! — відказала я.
— О! — вигукнув він. — Ви, я бачу, моя духовна спадкоємниця. Та мені ще треба познайомити вас au fait[4] з деякими нюансами справжньої, як ми кажемо, блеквудської статті чуттєвого штибу — що, як ви розумієте, я ставлю понад усе.
Насамперед було б бажано потрапити в яку-небудь іще не бачену халепу. З тою ж таки піччю, наприклад, — добряча оказія. Але якщо нема під рукою ні печі, ні дзвону, і якщо нема змоги щасливо випасти з повітряної кулі, провалитися під землю або в димарі застрягнути, то досить собі уявити якусь подібну пригоду. Хоча, повторюю, бажано щось таке пережити насправді. Ніщо так не розвиває фантазію, як конкретний досвід. Правда — химерна, як ви знаєте, — і навіть химерніша за вигадку, тільки ближча до первинного задуму.
Тут я запевнила його, що маю парочку чудових підв'язок, і вже йду вішатись.
— От-от! — вигукнув він. — Так і зробіть! Проте... вішатись — це трохи банально. Щось би краще придумати. Ковтніть-но з десяток брендетових пігулок — і відразу ж за папір! Моїми вказівками, ви ж бачите, можна скористатися в різних ситуаціях. А по дорозі додому все може статися: або по голові хтось лупне, або омнібус наїде, і як пес скажений не вгризе, то в якусь канаву звалишся. Але вперед!