Діти прокинулися з плачем.
— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?
Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я досі ревло, і міг зайнятися димар, але Нат мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Та з нижнім коліном недобре. Воно геть забите безвладними тілами птахів, що тліли у вогненній пастці. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись пробити собі вхід до його дому. Не вдеруться. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.
— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.
Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.
— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар не займеться. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же — щось занехаяв.
Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.
— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?
Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, і діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще мати діло.
Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, як зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.
— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!
Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.
— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.
Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.
«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.
Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом[3]. Нат зауважив, що зосталося всього півбуханця. Ну нічого, вони обійдуться.
— Геть, — казав малий Джонні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.
— Правда, — промовив Нат, усміхаючись, — нам дзяди не потрібні. Досить із нас.
Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.
— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.
— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.
Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо протримаються до сьомої, до перших новин, то це буде незле.
— Дай мені цигарку, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.
— У пачці зосталося лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.
— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.
Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стукання у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джонні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.
— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!
Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший. Коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби прийшли на зміну чайкам? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями й зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева в пазурах.
Нат озирнувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але коли дістався сходового майданчика, то зупинився й прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося, чути шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні досі було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходах — якщо-таки двері дитячої спальні піддадуться. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик.
3
Бовріл (Bovril) — солоний м’ясний соус із домішками горіхів та дріжджів, традиційний британський рецепт.