— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.
— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.
Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні й шелест цих крил за дверима.
О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростання переляку в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там гармидерують, намагаючись клювати підлогу. І ще той дурний і безглуздий стукіт від падінь птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців»[4], що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ — морські мартини: ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…
Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли циферблатом. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без… його мозок працював з усіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом у глиб країни, — вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти його напрокат — між припливами.
Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.
— Що? Що трапилося? — різко спитав він.
— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.
— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.
Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. Ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на «Лайт». Те саме. Ніяких новин не передавали.
— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.
Радіо залишили ввімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.
— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.
Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшали. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.
— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.
— Новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.
Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відтягнув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихнув морозне повітря. Його чекало шість годин дуже тяжкої праці, тож необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо — це їм необхідне найперше. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Нат вийшов до саду й одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, — їм треба було підживитися і перепочити, перед тим як знову йти в наступ. Інша річ — сухопутні птахи. Ті чекали й пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, — стрій за строєм непорушних птахів.
Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.
— Мушу роздобути харчів, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчів.
Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.
— Йду на ферму, — сказав він.
Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.
— Візьми нас із собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.
4
Перефразоване «Хлопцям смерть чи слава» («Death or Glory Boys») — девіз полку королівських лансьєрів.