Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і там зустріли мовчання. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.
Я думаю, що така була їхня єдина відповідь на незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути — те руйнування було марне. Тлілі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очима на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.
Звісно ж, розіслали пошукові групи. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, із півночі на південь, зі сходу на захід, — усе даремно.
І це кінець історії. Нічого більше не відомо.
Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте-Верити. Думаю, я заздрив йому, впокоєному там. Він зберіг свою мрію.
Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Донині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте-Вериту й мізкую, яка могла бути розгадка.
Маю три теорії — можливо, всі неправильні.
Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте-Верити досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, коли настала година потреби, подібно до пророків давнини зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги; юдеї вірили, що на небо був забраний Ілля; християни — у вознесіння їхнього Засновника. Вздовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно перебігало переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення предметів, які можна відчути на дотик, і людей з плоті та крові.
Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.
Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: у горах ми найближчі до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини проголошували з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Буваючи в піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте-Верити і забрала їхні душі в безпечне місце.
Пам’ятайте: я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю кам’яну стіну під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.
Згадуючи це, я вірю у безсмертя.
Тоді — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над літньою пам’яттю, так само як над літнім тілом, — я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте-Вериті, були очима живої істоти, що дихала; руки, яких я торкався, були з плоті.
І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».
Отоді з’являється моя друга теорія, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.
Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані цинічнішому і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори моєї блискучої чарівниці-реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.
Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте-Верити давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, незавважені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми.