Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав — а постукування тривало, дратуючи своїм звуком. Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його — і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил — і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.
То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.
Нат зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. «Зляканий птах, — припустив Нат, — збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об мене в темряві». Ще раз умостився спати.
Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше; тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:
— Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.
— Я вже дивився, — відповів він, — це якийсь птах хоче потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.
— Віджени його, — сказала вона. — Я не можу спати через цей шум.
Він удруге підійшов до вікна, і коли тепер відчинив його, на підвіконні був не один, а з півдюжини птахів; вони накинулись на нього, цілячи просто йому в обличчя.
Нат закричав, замахав руками, відганяючи їх; як і перший, ті злетіли понад дахом та зникли. Він швидко опустив раму і замкнув вікно на засувку.
— Ти чула? — вимовив. — Налетіли на мене. Намагалися очі виклювати.
Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, і нічого не бачив. Дружина щось спросоння пробурмотіла з ліжка.
— Я не вигадую, — сказав він, сердячись через її припущення. — Кажу тобі, птахи були на підвіконні й хотіли продертися сюди.
Раптом із кімнати через коридор, де спали діти, пролунав переляканий крик.
— Це Джилл, — сказала дружина, яка, прокинувшись од шуму, сіла в ліжку. — Іди до неї, глянь, що трапилось.
Нат запалив свічку, але коли він відчинив двері спальні, щоб перейти коридор, протяг задмухнув полум’я.
Пролунав другий нажаханий крик, цього разу обох дітей, і, спотикнувшись об поріг їхньої кімнати, Нат відчув, як у темряві повз нього лопотять крила. Вікно було широко розчахнуте, й крізь нього влітали птахи — спершу б’ючись об стелю та стіни, а тоді, збочивши посеред польоту, повертали до дітей у ліжках.
— Все гаразд, я тут, — крикнув Нат, і діти, репетуючи, кинулися до нього, доки у темряві птахи злітали, пірнали вниз і знову атакували.
— Що там, Нате, що трапилося? — озвалася дружина зі спальні, а він швидко виштовхав дітей за двері в коридор, замкнувши їх за ними і зоставшись у спальні з птахами сам.
Він схопив ковдру з найближчого ліжка і, наче зброєю, замахав нею у повітрі навкруги себе. Почувся глухий стукіт тіл, тріпотіння крил, але вони ще не були переможені, бо знову й знову кидалися на приступ, клюючи його руки й голову; маленькі колючі дзьобики були гострі, наче зубці виделки. Ковдра стала для нього захистом, він обгорнув нею голову і, вже у цілковитій темряві, бив птахів голими руками. Не смів наблизитися до дверей і відчинити їх, щоб птахи не полетіли слідом за ним.
Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у пітьмі, але врешті відчув — лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей із другої спальні. Тріпотіння і шелест крил стихли.
Нат відкинув ковдру з голови та роззирнувся навколо. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і прочинене вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на їхні тіла. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки — птахи, що, за законами природи, трималися власної зграї та власної території, тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті його рукою. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров — його кров.
Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.
Було дуже холодно, і вся земля виглядала твердою, чорно замерзлою. Не білий іскристий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер із черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клював черв’яків на траві. Жодного звуку, крім вітру й моря.