Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше — через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.
— Її забрала гора, — сказав він, — ця Богом проклята гора, Монте-Верита. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте-Вериті.
Я просидів у нього в санаторії весь день і, слово за словом, він виклав мені всю історію.
Віктор сказав, що сама подорож була приємна і без ускладнень. Врешті вони дісталися запланованого місця, звідки мали дослідити околиці Монте-Верити, — і тут зіткнулися з труднощами. Край був Вікторові незнайомий, люди видавалися похмурими й недружніми, як він розповідав, зовсім не як ті, що колись так привітно нас зустрічали. Розмовляли незрозумілою говіркою-патуа і скидалися на тупуватих.
— Принаймні мене це вразило, — казав він. — Вони були дуже грубі й примітивні, наче вийшли з минулого століття. Ти ж знаєш, коли ми піднімалися разом, люди не могли настаратися, щоб допомогти нам, і ми завжди легко знаходили провідників. Ну, а тут вийшло інакше. Коли ми з Анною спробували дізнатися, як краще підійти до Монте-Верити, вони нічого нам не відповіли. Лише по-дурному дивилися і знизували плечима. Якийсь чолов’яга сказав нам, що провідників у них немає, а гора дика й недосліджена.
Віктор замовк і з тим самим відчаєм глянув на мене.
— Бачиш, — продовжив він, — отут я й зробив помилку. Я мав би зрозуміти, що наша експедиція провалилася, — у всякому разі саме сюди, — та запропонувати Анні повернутися назад і знайти щось інше, ближче до цивілізації, з послужливішими людьми і знайомішим краєм. Але ж знаєш, як це буває. У горах тебе охоплює така завзятість, що всяка перепона лише підстьобує.
— Та й сама Монте-Верита. — Він затнувся, дивлячись перед себе. Наче знову подумки оглядав її. — Ти ж знаєш, я ніколи не вмів робити ліричних описів. У наших прекрасних сходженнях я завше був практик, а ти — поет. Істинна краса, ніколи я не бачив нічого схожого на Монте-Вериту. Ми з тобою вилазили на куди вищі вершини — і куди небезпечніші. Але ця була якоюсь… найвеличнішою.
Помовчавши кілька хвилин, він вів далі.
— Я спитав Анну: «Що робимо?» І вона, не вагаючись, відповіла: «Мусимо йти далі». Я не сперечався, бо чудово знав, що вона цього хоче. Місцевість причарувала нас обох.
Вони покинули долину й почали підйом.
— День був чудовим, — казав Віктор, — вітерець ледь повівав, у небі ні хмаринки. Сонце припікало, ти ж знаєш, як це буває, але повітря було чистим і холодним. Я підсміювався з Анни, згадуючи наше сходження на Сновдон, і змусив її пообіцяти, що цього разу вона мене не покине. Вона мала на собі відкриту сорочку і коротку спідницю-кілт, волосся розпущене. Виглядала… просто прекрасно.
Доки він говорив — повільно, незворушно, — я було вирішив, що трапився звичайний нещасний випадок, що його вражений трагедією мозок опирався усвідомленню Анниної смерті.
Це мало бути так: Анна впала, а він бачив її падіння і не мав змоги допомогти їй. Тоді повернувся, з розбитим розумом і духом, запевняючи себе, що вона досі живе на Монте-Вериті.
— Ми дісталися села за годину до заходу сонця. Сходження зайняло весь день. За моєю оцінкою, до самої вершини зосталося години три. Село складалося з кількох дюжин будиночків чи хатин, щільно притиснутих одна до одної. І, коли ми підійшли до крайньої хати, трапилася чудна річ.
Він зупинився і знову втупився перед себе.
— Анна трохи випередила мене, вона швидко рухалася, роблячи довгі кроки, знаєш, як це вона зазвичай. Я побачив двох чи трьох чоловіків, кількох дітей, кіз, що вийшли на дорогу з пасовищ праворуч від нас. Анна підняла руку, вітаючись, а чоловіки, лишень це побачили, наче жахнулися, похапали дітей і побігли до найближчої групи хатин, немов за ними дідьки з пекла гналися. Я чув, як вони засували двері та зачиняли вікна. Це було дуже дивно. Кози, такі ж перелякані, кинулися врозтіч стежкою, що вела вниз.
Віктор сказав, що промовив Анні кілька жартівливих слів про чарівний прийом, але вона, здається, засмутилася, бо не розуміла, чим їх налякала. Віктор підійшов до крайньої хатини і постукав у двері.
Ніхто не відгукнувся, але він чув шепіт і плач дитини всередині. Тоді втратив терпець і почав кричати. Це подіяло, невдовзі одна з віконниць привідчинилася і в щілині з’явилося чоловіче обличчя, чоловік дивився на нього. Для заохочення Віктор кивнув і усміхнувся. Чоловік повільно відчинив віконницю повністю, і Віктор заговорив із ним. Спершу чоловік похитав головою, та потім, здавалося, передумав, пішов і відчинив двері. Він стояв при вході, нервово оглядаючись довкола, і, не звертаючи уваги на Віктора, придивлявся до Анни. Сердито хитав головою і, щось швидко й невиразно кажучи, вказав на вершину Монте-Верити. Тоді з маленької затіненої кімнати, спираючись на дві палиці, вийшов старий чоловік, відігнав переляканих дітей і пройшов повз них до дверей. Він принаймні розмовляв не суцільною говіркою.