Віктор сказав, що в будинку не було жодного руху, а єдиним звуком було піяння півнів. Він встав, узувся, накинув пальто, підійшов до дверей і вийшов надвір.
Було холодно і тихо, як буває перед світанком. На небі блідо світилося кілька зірок. Розміщену на кілька тисяч футів нижче долину закривали хмари. Лише тут, біля вершини гори, було ясно.
Спершу Віктор не тривожився. Досі він уже знав, що Анна може дати собі раду і ходить по горах так само впевнено, як і він, — а то й краще. Вона не ризикуватиме по-дурному і, хай там як, старий сказав їм, що сходження не становить небезпеки. Натомість Віктор образився, що вона не зачекала на нього, порушивши цим свою обіцянку — вони мали піднятися разом. І він гадки не мав, як сильно вона його випередила. Єдине, що він міг вчинити, — доганяти її так швидко, як тільки міг.
Він повернувся до кімнати, щоб забрати їхній харчовий запас на день, — Анна про це не подумала. Свій багаж вони могли забрати, спустившись, і, схоже, їм доведеться попросити притулку ще на одну ніч.
Його збори мусили розбудити господаря, бо старий раптом з’явився з дальшої кімнати. Його погляд упав на порожній Аннин матрац, і він майже звинувачувально пошукав очима Віктора.
— Моя дружина пішла вперед, — сказав Віктор. — Я піду слідом за нею.
Старий виглядав дуже серйозним. Підійшов до відчинених дверей і стояв, дивлячись на гору за селом.
— Недобре було відпускати її, — сказав він, — ви не мали їй цього дозволити.
Віктор казав, що старий виглядав дуже занепокоєним і хитав головою, щось бурмочучи собі під ніс.
— Та все гаразд, — сказав Віктор. — Я швидко її піймаю і ми, напевне, повернемося одразу ж після полудня.
Він поклав руку старому на плече, щоб його заспокоїти.
— Дуже боюся, що буде запізно, — сказав старий. — Вона піде до них, а як буде з ними, то не повернеться.
Він ще раз вжив слово «sacerdotesse», влада sacerdotesse, і його тривога, його занепокоєння передалися Вікторові. Тепер теж відчув страх, що гнав уперед.
— Ви хочете сказати, що на вершині Монте-Верити хтось живе? — спитав він. — Люди, що можуть на неї напасти і завдати шкоди?
Старий почав швидко говорити, і в потоці слів, який він вивергав, тяжко було знайти сенс. Ні, сказав він, sacerdotesse її не скривдять, вони нікого не кривдять; річ у тому, що вони її заберуть, щоб вона стала однією з них. Анна піде до них, вона нічого не зуміє з собою вдіяти, така сильна їхня влада. Старий казав, що двадцять, тридцять років тому його донька пішла до них: він ніколи вже її не бачив. Інших молодих жінок із села і з долини внизу теж кликали sacerdotesse. Коли покликані пішли, ніхто не зумів їх повернути. Ніхто їх знову не побачив. Ніколи, ніколи. Так було впродовж багатьох років, за часів його батька, і батька його батька, і навіть ще раніше.
Нині невідомо, коли sacerdotesse вперше з’явилися на Монте-Вериті. Жоден живий чоловік їх не бачив. Вони жили там, замкнувшись, за стінами, але, як він уперто запевняв, мали чарівну силу. «Хто каже, що це від Бога, хто — від диявола, — говорив він, — а ми не знаємо, не можемо розказати. Ходять чутки, що sacerdotesse на Монте-Вериті ніколи не старіють, завжди залишаються молоді та прекрасні, і що свою силу вони черпають від місяця. Це місяцю вони поклоняються, і сонцю».
Віктор мало що збагнув із тієї дикої розмови. Це все мусило бути легендою, марновірством.
Старий похитав головою і глянув на гірську стежку.
— Минулої ночі я побачив це в її очах. Цього я боявся. У неї були такі очі, як у тих, кого покликали. Я бачив таке раніше. У моєї доньки, в інших.
До того часу решта членів сім’ї прокинулись і по одному зайшли до кімнати. Здавалося, вони відчули, що трапилося. Молодший чоловік, жінка, навіть діти дивилися на Віктора з тривогою і дивним співчуттям. За його словами, все довкола викликало в нього не так тривогу, як роздратування і гнів. У думках зринали коти і мітли, відьми й шістнадцяте сторіччя.
У долині повільно розходився туман, пливли хмари. Лагідне світло в небі, на сході за горами, сповістило про схід сонця. Старий сказав щось молодшому і вказав йому палицею.
— Мій син покаже вам стежку, але пройде лише частину дороги. Далі він іти не хоче.
Віктор казав, що коли виходив, усі очі були звернуті на нього. Не лише з тієї крайньої хати, а з усіх інших домівок сільця він помічав обличчя, що дивилися з-за привідчинених віконниць і прочинених дверей. Усе село було на ногах і, зворушене, пильно спостерігало за ним.