Голос Віктора знову напружився, руки затремтіли. Він потягся за склянкою води і жадібно випив.
— Вона була не у власному одязі, — сказав він. — Мала на собі щось наче сорочку, наче туніку, довжиною по коліна, а довкола стану таку саму низку камінців, як мені показала дитина. Босоніж, руки оголені. Найбільше мене вразило те, що волосся її було коротко обстрижене, коротке, як у нас із тобою. Це її дивно змінило, вона виглядала молодшою, але якось страшно суворою. Тоді вона озвалася до мене. Говорила зовсім природно, наче нічого й не сталося:
— Вікторе, любий, я хочу, щоб ти повернувся додому. Не треба тобі більше гризтися через мене.
Віктор сказав: він насилу вірив, що от вона стоїть там і каже це йому. Це нагадало йому так звані психічні послання, які медіуми виголошують родичам померлих під час спіритичних сеансів. Не вірив, що зуміє відповісти.
Можливо, вона загіпнотизована і говорить під чиїмсь навіюванням?
— Чому ти хочеш, щоб я повернувся додому? — сказав він дуже лагідно, щоб не вразити її розуму, вже й так, видно, розладнаного через цих людей.
— Бо це єдино можлива річ, — відповіла вона. А тоді, сказав Віктор, усміхнулася, звичайно, щасливо, наче вони вдома обговорюють плани. — Зі мною все гаразд, милий, — сказала вона. — Це не божевілля, не гіпноз, жодна з тих речей, які ти собі уявив. Зрозуміло, в селі тебе налякали. Це понад сили більшості людей. Але я завжди знала, що десь це існує, і всі ці роки чекала. Коли чоловіки стають схимниками, коли жінки замикаються в монастирях, їхні родичі дуже страждають, я знаю це, але з часом звикають. Я хочу, щоб і ти зробив це, Вікторе, будь ласка. Я хочу, щоб ти зрозумів, якщо зможеш.
Вона стояла там, цілком спокійна, цілком сумирна, усміхаючись йому згори.
— Ти хочеш сказати, — озвався він, — що залишишся тут назавжди?
— Так, — відповіла вона, — для мене не може бути жодного іншого життя, ніколи. Мусиш цьому повірити. Я б хотіла, щоб ти повернувся додому, жив, як досі, господарював у домі та маєтку, а якщо ти закохаєшся в когось, то одружуйся і будь щасливий. Будь благословен за твою любов, твою доброту і відданість, найдорожчий, я ніколи їх не забуду. Якби я померла, ти б вірив, що я упокоїлася в раю. Для мене це місце — рай. Я воліла б кинутися в цю прірву, на каміння за сотні футів піді мною, ніж повернутися до світу з Монте-Верити.
Віктор сказав, що дивився на неї, коли вона говорила, — і вона променилася, як ніколи не було з нею, навіть у дні найбільшого задоволення.
— Ми з тобою, — сказав він, — читали колись у Біблії про Преображення. Це єдине слово, яке я можу використати, щоб описати її обличчя. Не істерика, не емоційне збудження — Преображення. Щось — з-поза нашого світу — наклало на неї руку. Благати її було марно, силувати — неможливо. Анна справді радше кинулася б зі скелі, ніж повернулася у світ. Я б нічого не вдіяв.
Він казав, що його тоді охопило почуття цілковитої безпорадності, розуміння, що він ніяк не може зарадити. Це було так, наче він і вона стоять на пристані, і вона збирається ступити на корабель, що відпливає невідомо куди; минають останні хвилини й ось-ось заревуть корабельні сирени, попереджаючи, що трап буде піднято і вона мусить іти. Він запитав, чи має вона все потрібне, чи дають їй достатньо їжі, чи має чим вкритися, чи є тут щось на випадок хвороби. Нехай би він знав і зумів прислати їй усе, що вона забажає. Вона усміхнулася йому і запевнила, що за цими стінами має все, чого потребує.
Він сказав їй:
— Я щороку приїжджатиму сюди о цій порі та проситиму тебе повернутися. Я ніколи цього не забуду.
Вона відповіла:
— Для тебе ж це буде тільки важче. Це як класти квіти на могилу. Я воліла б, щоб ти залишався вдома.
— Я не можу залишатися вдома, — промовив він, — знаючи, що ти тут, за цими стінами.
— Я не зможу знову вийти до тебе, — сказала вона, — ти востаннє мене бачиш. Пам’ятай, однак, що я завжди виглядатиму так, як зараз. Це частина віри. Такою збережи мене у своїй пам’яті.