Тоді, сказав Віктор, вона попросила його піти. Не могла повернутися за стіну, доки він не пішов. Сонце низько стояло на небі, і схил гори був уже в тіні. Віктор довго дивився на Анну; потім повернувся до неї спиною, стоячи на виступі, і, не оглядаючись, відійшов од стіни до ущелини. Діставшись ущелини, він почекав кілька хвилин і знову подивився на вершину. Анна вже не стояла на виступі. Там не було нічого, крім стін, вікон-щілин і вище, ще не в тіні, — піків-двійнят Монте-Верити.
Я щодня викраював півгодини чи близько того, щоб відвідати Віктора в його санаторії. Щоразу він виглядав сильнішим, більше схожим на себе. Я розмовляв із його лікарем, старшою медсестрою та доглядачками. Вони казали мені, що нема й мови про психічну ненормальність, що, потрапивши до них, він страждав од сильного потрясіння та нервового зриву. Зустрічі й розмови зі мною дуже йому допомогли. Через два тижні він уже почувався досить добре, щоб залишити санаторій. Тоді на якийсь час поселився в мене у Вестмінстері.
Упродовж тих осінніх вечорів ми знову й знову поверталися до того, що трапилось. Я розпитував його детальніше, ніж досі. Він запевняв, що в Анні не було нічого дивацького. Їхній шлюб був звичайним щасливим шлюбом. Погоджувався, що її неприязнь до власництва, її спартанський спосіб життя були незвичайні, але це не здавалося йому нічим винятковим, — бо це була Анна. Я розповів йому, як побачив її вночі, коли вона стояла босоніж на морозному травнику. Так, згодився він, вона таке робила. Але була надто мімозною, дещо потайною, а він це шанував. Ніколи не ліз їй у душу.
Я спитав, що він знав про її життя до їхнього одруження. Він відповів: не надто багато було того, що б можна знати. Батьки померли, коли вона була дитиною, росла у Вельсі в тітки. Нічого особливого, ніяких скелетів у шафі. Й виховання її було зусібіч звичайне.
— Це все дарма, — казав Віктор, — ти не збагнеш Анни. Вона сама по собі, унікальна. Не можеш пояснити її так само, як і феномен музиканта, народженого від звичайних батьків. Чи поета. Чи святого. Цього не можна розрахувати. Те, що я її знайшов, було моє велике щастя, дар Божий, а її втрата — моє особисте пекло. Хай там як, житиму далі, бо вона цього хотіла. І щороку повертатимусь на Монте-Вериту.
Таке покірне сприйняття краху всього його життя дивувало мене. Я відчував, що не зміг би подолати свого відчаю, якби то була моя трагедія. Мені здавалося жахливим, що якась невідома секта на схилі гори за кілька днів здобула таку владу над інтелігентною жінкою з сильною особистістю. Зрозуміло, що неосвічені сільські дівчата легко піддавалися емоційній омані, а їхні засліплені марновірством родичі ніяк цьому не протистояли. Я казав це Віктору. Казав, що можна через звичайні канали нашого посольства звернутися до уряду тієї країни, добитися всенародного зацікавлення, привернути пресу, забезпечити підтримку нашого уряду. Я казав, що готовий це все урухомити. Адже ми живемо у двадцятому столітті, а не в Середньовіччі. Таке місце, як Монте-Верита, не має існувати. Я б постарався, щоб ця історія стала відомою всій країні, набула міжнародного розголосу.
— Але чому? — тихо спитав Віктор. — Навіщо?
— Щоб повернути Анну, — відповів я, — та звільнити решту. Щоб уберегти життя інших людей від катастрофи.
— Але ж, — сказав Віктор, — ми не руйнуємо монастирів. Їх сотні, у всьому світі.
— Є різниця, — твердив я. — Це організовані групи побожних людей. Вони існують багато століть.
— Ймовірно, що Монте-Верита теж.
— А як вони живуть? Що їдять, що відбувається, коли вони хворіють чи помирають?
— Не знаю. Намагаюся про це не думати. Чіпляюся за Аннині слова — що вона щаслива, знайшла те, чого шукала. Я не збираюся руйнувати її щастя.
Потім він глянув на мене, наполовину здивовано, наполовину з розумінням, і сказав:
— Дивно, що саме ти це кажеш. Ти мав би розуміти Аннині почуття краще, ніж я. Адже в наші альпіністські дні ти завжди ходив з головою в хмарах і цитував мені:
Пам’ятаю, як встав, підійшов до вікна і дивився на туманну вулицю, аж до набережної. Не казав нічого. Його слова дуже вразили мене. Я не міг на них відповісти. І знав у глибині душі, чому я зненавидів історію Монте-Верити й хотів знищити це місце. Бо Анна знайшла свою Істину, а я ні.
Ця розмова між мною та Віктором стала коли не розривом, то принаймні поворотним моментом нашої дружби. Ми обидва досягли півшляху свого земного життя. Він повернувся додому в Шропшир, а потім написав мені, що збирається передати своє майно юному небожеві, ще школяреві, й кілька наступних років забиратиме хлопця до себе на канікули, щоб познайомити його з місцевістю. Що буде пізніше, не знав. Не будував планів для себе. А от моє майбутнє тоді принесло великі зміни. Робота вимагала від мене перебратися на два роки до Америки.
10
Два перші рядки сонета Вільяма Вордсворта «Світ надмірний для нас»: