А тоді виявилося, що весь світ повернув у іншому напрямку. Наступним роком був 1914.
Віктор пішов до війська одним із перших. Можливо, думав, що це вихід. Можливо, думав, що загине. Я не міг вчинити за його прикладом, аж доки не закінчив своїх американських справ.
Це, звичайно, для мене виходом не стало: мені неприємна була кожна хвилина моїх армійських років. Впродовж усієї війни я жодного разу не бачив Віктора, ми воювали на різних фронтах і не зустрічалися навіть під час відпусток. Якось я отримав від нього звістку. Ось що він писав:
«Попри все, мені вдалося цього року побувати на Монте-Вериті, як я обіцяв. Ночував у старого в селі, а наступного дня вибрався на гору. Вона не змінилася. Безживна й мовчазна. Я залишив листа для Анни під стіною і весь день сидів там, дивлячись на монастир і відчуваючи її близькість. Я знав, що вона не вийде до мене. Назавтра пішов туди знову і не тямився від радості, знайшовши листа від неї. Якщо це можна назвати листом. Він був вирізаний на пласкому камені — гадаю, це їхній єдиний спосіб зв’язку. Писала, що здорова, сильна і дуже щаслива. Посилає мені своє благословення, тобі теж. Щоб я ніколи за неї не хвилювався. Це все. Як я тобі казав у санаторії, це наче спіритична звістка з краю мертвих. Я мусив цим удовольнитися, що й зробив. Якщо я переживу цю війну, то, напевне, виїду й поселюсь у тому краю, щоб бути ближче до неї, навіть якщо ніколи її не побачу й нічого від неї не почую, крім кількох видряпаних на камені слів раз на рік.
Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.
Віктор
Коли було укладене перемир’я, а я демобілізувався і почав відбудовувати нормальне життя, то однією з перших речей, що зробив, було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом, і переїхав до Америки.
Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора.
Не випадок знову звів нас разом. Я у цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на талію карт, і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Рука Долі тримає поряд тих, що мають однакову масть. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.
Я летів із однієї столиці до іншої — назви обох несуттєві, — і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському краю. На щастя, обійшлося без жертв. Два дні екіпаж та пасажири, а з ними і я, були відрізані від зовнішнього світу. Ми отаборилися в напіврозбитій машині й чекали порятунку. Ця пригода втрапила до заголовків тодішньої світової преси, навіть на кілька днів відібравши першість у репортажів про киплячу ситуацію в Європі.
Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірні. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, були спокійні, чекаючи рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, і радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.
Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не такі міцні, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те, що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.
Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака — геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі — забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.