— Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, — відповів він.
— А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині й тими в селі у горах? — спитав я.
— Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.
— А туристів багато?
— Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.
— А я міг би завтра переночувати в селі?
— Не знаю.
Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:
— А sacerdotesse досі живуть на вершині Монте-Верити?
Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.
— Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?
— То вони досі там? — спитав я.
Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ — насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, — і навіть цьому віддаленому закуткові дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.
— Кажуть таке, — повільно вимовив він. — Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня може бути клопіт.
— Для кого клопіт?
— Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте-Вериті, — я нічого про них не знаю, — та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.
Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.
— Коли б ви завтра хотіли сніданок? — спитав він.
Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.
Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясна і холодна. Завтра чи позавтра місяць буде вповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я почувався дивно зворушеним — наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна — багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте-Вериту, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.
А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте-Верити.
Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.
— Я збираюся рушити в гори, — сказав я, — здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте-Вериті?
Її погляд зблиснув і вмить утік від мене.
— Ні, — сказала вона, — ні, я ніколи не віддалялася від долини.
Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, — я не сказав, як давно, — що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між піками, — і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.
— Не знаєте, вони досі там? — запитав я, запалюючи цигарку, удавано байдуже.
Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.
— Так кажуть, — відповіла вона. — Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.
Я продовжував курити.
— Я живу в Америці, — сказав я, — і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем не обговорює так охоче, як заборонені.
Вона ледь усміхнулася, але нічого не сказала.
— Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуєтеся про те, що відбувається на Монте-Вериті.
Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.
— Так, — сказала вона, — це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…
Знову зиркнула через плече і заговорила, стишено:
— Дівчина, яку я добре знала, і яка невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте-Вериту.
— Ніхто її не бачив?
— Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні слівця, нічого.
— А може, вона пішла деінде, до великого міста, до якогось туристичного центру?
— У це не вірять. До того ж перед тим вона дивно поводилась. Говорила вві сні про Монте-Вериту.
Я зачекав якусь мить, а тоді так само недбало й безтурботно запитав:
— Звідки таке захоплення Монте-Веритою? — спитав я. — Життя там має бути суворе і дуже жорстоке.
— Але не в покликаних, — сказала вона, хитаючи головою. — Вони назавжди зостаються молодими, ніколи не старіють.
— А звідки ж це можна знати, якщо ніхто їх не бачив?
— Так завжди було. Це така віра. Тому тут, у долині, їх ненавидять, бояться, а ще заздрять. Вони, на Монте-Вериті, знають таємницю життя.