Дивилася на гори крізь вікно. Її очі мали замислений вираз.
— А ви? — спитав я. — Як ви думаєте, вас колись покличуть?
— Я не гідна, — відповіла вона. — Крім того, я боюся.
Забрала мою каву і запропонувала мені фруктів.
— Тепер, — казала вона, а її голос ще знизився, — від часу цього останнього зникнення все йде до біди. Чоловіки тут, у долині, розлючені. Дехто з них піднявся до села і підбурюють їх там, щоб зібрати більшу силу, а тоді напасти на монастир. Наші зовсім здичавіють. Намагатимуться убити всіх, хто там живе. Тоді ще більше клопоту: на нас звалиться армія, буде слідство, розправи, стрілянина; це все погано закінчиться. Та й зараз уже недобре. Всі налякані. Всі про щось потай перешіптуються.
Звук наближення кроків одразу ж загнав її за барну стійку. Вона поралася там, низько схиливши голову, коли її батько увійшов до кімнати. Він підозріливо глянув на нас обох. Я відкинув цигарку і підвівся з-за столу.
— Ви й далі збираєтесь підніматися? — спитав він мене.
— Так, — відповів я. — Повернуся через день чи два.
— Було б нерозумно залишатися там довше, — сказав він.
— Маєте на увазі, що погода зіпсується?
— Погода зіпсується, атож. Крім того, там може бути небезпечно.
— Як це небезпечно?
— Можуть бути заворушення. Діється щось непевне. Люди роздратовані. А коли вони роздратовані, то себе не тямлять. У такий час можуть потерпіти мандрівники, чужинці. Краще б ви відмовилися від своєї ідеї піднятися на Монте-Вериту і повернули на північ. Там спокійно.
— Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте-Вериту.
Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.
— Як собі хочете. Мене це не обходить.
Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши місток над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте-Верити.
Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, — всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим із будинків зливався в одну туманну куряву, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибинах. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва, досягши третього, ще крутішого і тінистішого. Я рухався повільно — м’язи були нетренованими, а вітер несприятливим, але душевне піднесення допомагало мені йти далі. Я зовсім не втомився, радше навпаки — міг би йти так вічно.
Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього йти ще принаймні годину. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох ішов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмуре, гнітило, — особливо після піднесення підйому. Страх як весело, що я мусив тут заночувати.
Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.
— Ви доктор із долини? — спитав він.
— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.
Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.
— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?
— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?
Чоловік похитав головою.
— Ні, ні, тут у нас дітей нема.
Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.