— Господар близько? — спитав Нат.
— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?
Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Тріґґ на кухні підспівує радіо.
— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.
Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.
— Агов, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.
— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.
— Діти похворіли?
— Ні.
Він не знав, як це пояснити. Тепер, у світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Тріґґ, але бачив у її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.
— То це були справжні птахи? — сказала вона, усміхаючись. — Із пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір, коли зачиняють паб?
— Місіс Тріґґ, — сказав він, — там п’ятдесят пташок — вільшанок, кропив’янок, інших — лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, ледь не видряпали очей малому Джонні.
Місіс Тріґґ недовірливо глянула на нього.
— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Залетіли до спальні й не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.
— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.
— Цікава річ, — промовила місіс Тріґґ, — справді дивно. Вам варто все це описати і запитати «Гардіан». Вони б якось це пояснили. Ну добре, мушу йти.
Вона кивнула, всміхнулась і пішла на кухню.
Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.
Джим стояв біля воріт.
— Не мали ви клопоту із птахами? — спитав Нат.
— З якими птахами?
— Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.
— Так? — Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. — Ніколи я не чув про шалених птахів, — нарешті сказав він. — От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.
— Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.
— Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.
Виглядало, що Джим зацікавлений не більше від місіс Тріґґ. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Щоб щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джонні.
— Бачив когось? — спитала вона.
— Місіс Тріґґ і Джима, — відповів він. — Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.
— Ти б не міг прибрати птахів? — попросила дружина. — Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.
— Тепер уже нічого боятися, — сказав Нат. — Вони ж мертві, так?
Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Всі — звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так поводитися. Синички, кропив’янки — неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою: ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було. Нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію: ця зміна мусить бути якось пов’язана з Полярним колом.
Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв із мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.
Коли він дійшов до пляжу попід мисом, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, і його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду — навіть за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом пройшов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму. Збирався скинути туди птахів, але тільки-но відкрив мішка, як вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав, мов пір’я, — тіла п’ятдесяти захололих пташок. Щось у цьому видиві було потворне. Йому не сподобалось, як вітер вирвав мертвих птахів у нього з рук.