Диктор перелічив різні інциденти, знову заявив, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторив попередження домовласникам. Його голос був рівний і ґречний. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як ретельно спланований жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке боротися зі зграєю птахів у пітьмі. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, як, бува, вечорами після виборів. Юрмитимуться люди, крик і сміх, випивка. «Ходім подивимося на птахів!»
Нат вимкнув радіо. Встав і заходився укріплювати кухонні вікна. Дружина дивилася на нього, малий Джонні ходив за нею хвостиком.
— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо й тут теж.
— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Не треба нам ризиків.
— От що їм варто зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.
— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?
— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.
— Так, — погодився Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?
— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.
Нат подумав, що «вони», ані хиби, цієї ж миті обдумують проблему, але хай там що «вони» вирішать для Лондона та великих міст — тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить сам подбати про свій дім.
— А як у нас із їжею?
— Нате, ну що ще?
— Дрібниці. То що там у тебе в коморі?
— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома зайвих сирих продуктів, то все вже закінчується. Різник не обізветься до післязавтра. Але назавтра я можу щось привезти, коли виберуся.
Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра дістатися міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.
— А пекар?
— Теж прийде завтра.
Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.
— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини… Сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.
— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.
Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…
Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, потьмяніло, мов увечері. Небо похмуре, важке, безбарвне, наче сіль. Він чув, як розлючене море туркотить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер затоплені, але це не море притягнуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, колували, піднімалися, падали, намагаючись пересилити буревій.
Нат розвернувся і побіг доріжкою назад до котеджу.
— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.
— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.
— Тримай Джонні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.
— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.
— Нічого. Роби, що я тобі кажу.
Заглянув до комірчини з інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.
Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову озирнувся через плече.
Чайки знялися вище, їхні кола чимраз ширшали, величезні зграї заповнили небо.