Він поспішав. Хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.
Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв із пагорбів на поля.
Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу ніби пляма. Вона розширилась, поглибшала й розмазалася в хмару, потім розділилася на п’ять менших хмар, які посунули на північ, схід, південь і захід, — і не хмари то були зовсім. То були птахи. Він бачив, як вони ширяться небом; частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. Із їхньої швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глиб країни, їм байдуже до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки — всі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших. Але цього пообіддя в них була інша мета.
«Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що мають робити. До нас їм однаково. Нами займуться чайки. Решта летить у міста».
Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор повинен працювати. Повідомлення приймуть і передадуть.
— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.
— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, утомлений.
— Я можу бути впевнений, що це повідомлення передадуть кому слід?
— Так, так… — тепер нетерпляче, наче ця розмова їй вже набридла. Знову пішли гудки.
«Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні весь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо: “Диви, птахи!” Недбала».
Автобус тяжко виліз на пагорб. Із нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.
— Нащо тобі мотика, татку?
Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцями.
— Так, просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюсь, як швидко ви бігаєте.
Він розмовляв із приятелями Джилл — їхні сім’ї мешкали в муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.
— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.
— Ні, не можна. Додому, або ж я скажу твоїй мамі.
Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.
— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.
— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.
Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Досі мовчки. Жодного звуку.
— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок!
— Так. Хутенько, хутко.
— Куди вони летять? Куди це вони?
— Певно, в глиб країни. Там, де тепліше.
Він схопив її за руку і потяг по доріжці.
— Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.
Чайки наслідували граків і ворон. Їхні зграї заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі сторони світу.
— Татку, що це? Що роблять чайки?
Але вони не збиралися летіти, як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Ніби мали прийняти якесь рішення. Наказ ще не очевидний.
— Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.
Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важка, сповзала. І плакала. Його страх і поспіх передалися їй.
— Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!
Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього:
— Можете нас підкинути?
— А що трапилось?
Містер Тріґґ повернувся на шоферському сидінні й глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася усмішка.
— Виглядає, що матимемо невелику розвагу, — сказав він. — Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про що інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопіт. Хочете пукавку?
Нат похитав головою.
Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося тільки для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.
— Мені пукавка не потрібна, — сказав Нат, — але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.
Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.