Сторопів. Двері, про які тільки-но згадував, було відчинено, і в них загойдалася тонка постать пані Павучихи. Протер очі, — всю кімнату засновано яскравою й срібною павутиною.
— Як вам подобається моя робота? — спитала, гордо всміхаючись, пані Павучиха.
— Але що це?
— Це віддяка за казку, що оповідаєте, — сказала пані Павучиха.— Сподіваюся, ви не відмовитеся дооповісти її до кінця? Я вам сплела оцю сітку, — вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеної мережі, — щоб вас не мучили домовики. Вони навісні, пане, в цьому домі. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя сонній людині і задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, і він, пане, так і не доказав нам своєї казки. Я виплакала, пане, тоді собі очі, два дні не затихаючи, так було мені його шкода!…
— Що ви таке говорите, пані? — вигукнув Олізар.— Хочете мене налякати? Але я й так боюся — так дивно у вашому домі, так тихо! Скажіть, чому у вас так навіжено тихо?
— Багато запитуєте, — сказала пані Павучиха, підтискаючи губи.— Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нічого химерного, не запитуйте багато, живіть і диште, і вас тут ніхто не зачепить.
— Бачу, пані, ви нікуди звідси не виїжджаєте, — сказав Олізар.— Це правда?
— Хто може виїхати звідси, пане? Я навіть не знаю такого слова: виїжджати. Хіба може серце виїхати з тіла і чи може рука, відірвавшись від тіла, піти гуляти бозна-де?
Олізар стояв сторопілий. В мозку його почали шугати червоні з білим смуги; еге1 ж, наче охоплені вогнем вітрила. Вогонь падав на білу тканину і, виїдаючи круглу чорну дірку, танцював. Таких кіл було десятки, і коли два з них з'єднувалося, з'являлася вогниста вісімка, яка незабаром роз'їжджалась у коло одне, широке; вісімки, подумав він, — це схрещені і сплетені запитальні знаки. Йому гуло в голові, щось чорне й холодне підпливало знизу — жах, наче жук, що повзе, роздираючи ніжне червоне тіло, в печеру, щоб закам'яніти там хрестом.
.— А що робите ви в цьому домі, пані? — спитав Олізар.— Ви княгиня?
— Що я роблю? — перепитала, тяжко задумавшись, пані Павучиха.— Не знаю, чи вільно мені це казати? Ні, я не княгиня!…
Олізар здригнувся, йому здалося, що в кімнаті є ще хтось третій. Озирнувся: на порозі стояла Гальшка. Була у важкій темній сукні, волосся високо підібрала, а очі палали гнівом.
— Мене прислано дещо у вас спитати, пане, — сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.
Пані Павучиха, побачивши її, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрішні двері покою.
— Де ви сьогодні вечерятимете, пане? — спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи.— Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряєте зі мною й моїми сестрами?
— А це можна? — спитав Олізар.— Наскільки я розумію стосунки, що складаються в цьому домі…
— Гаразд, ви повечеряєте зі мною й моїми сестрами, — сказала Гальшка.— Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо ці старі, не вам це казати, нестерпно нудні.
— До вас я відчуваю довіру, панно, — гаряче сказав Олізар. Гальшка сіла на услон і всміхнулася легко й невимушено.
— Вас лякала пані Павучиха. Вона давно не при розумі, пане, і я не радила б слухати її патякання. Нам любо мати вас гостем! — вона всміхнулася так поважно, що Олізар подумав: перед ним не дівчина, а жінка.
Була гарна тією великою, ясною красою, що от-от має перетворитись у лід. Лід чи іній, а може, чудові візерунки на оболоні, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струм-кого тепла. Це була краса білого каменю, що його бачив він у Влохах. Вразився тоді на те холодне диво. Ні, ця краса, як блискуче біле хутро на морозі, пломеніла чаром, що зводить чоловіка з ро-3УМУ. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти. Не перестане бути від того дивом, але в ньому, в душі його, перед великим жертовним вогнем, яким палає в кожному з нас серце, можна спалити червоного півня: найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча, коли вісім років жінку бачено тільки вві сні. Диво було і в іншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жінка-дівчина була дивовижно схожа з тією, із снів; дівчина — білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова. Коли лягав спати, вона летіла до нього безтілесно, а коли всі болячки на тілі його засинали, коли згортувалась у калачик у його ногах рабська тривога, коли припливала до нього чоловіча туга — на каторгу повільно спускався білий птах, запалювався блискуче і, пробивши дошки й сон, проходив до нього крізь хропіння товаришів. Поступово витворювалася з птаха дівчина, спершу з людським торсом, але з крилами й пташиними ногами; лягала поруч, і від його любові вона перетворювалась у жінку справжню: крила її ставали руками, а ноги рожевіли від запаленого в них вогню. І в тому вогні згоряв навіки червоний півень — дух наш неупокорений, а вона, та чудова жінка, з дивною спрагою випивала його молоко.